Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— Отут і думай — де гріх, а де рятунок... А отець ще править у вашому селі чи заарештували, як усіх, хто не підписувався на православ’я?

— Забрали, забрали отця, поневіряється десь по Сибірах... Нікому тепер ні охрестити, ні поховати.

— От і знову думай, як воно краще — підписатися на їхнє — і хай паства має бодай якусь службу, чи згинути в Сибіру — і хай діти нехрещені живуть...

— Ні, Романе, священикові так не можна. Брехнею Господу не служать! — відрубав Іван.

— А як людям жити? Хіба зовсім не ходити до церкви краще?

— Господь і вдома молитву почує. І в тюрмі почує... Та нам тут, мабуть, найкраще — священиків не бракує. І яких! От мій брат Блодко пише з Воркути — сидить разом із ним отець Величковський, править служби по святах, сповідає. Звісно, не відкрито пише, цензура не пропустить, але мудрий зрозуміє.

— То твій брат сидить на Воркуті? — розхвилювався Роман.

Не один місяць минув, поки табірна пошта без поквапу, натяками, передала, що у Влодка Романчука на Воркуті є знайомий Петро Кекіш, а у Петра — знайома дівчина Дуся, а Дуся сидить разом з Орисею Полянською, надзвичайною на вроду, талановитою до співу, доброю до дівчат, скромною і страшенно закоханою в якогось собі Романа Смереканича, котрий тягне гірку біду десь по колимських таборах. Не знав Роман, як тулити до серця коротеньку звісточку. Перечитував кожне слово, шукав нового змісту, додумував, дописував сам поміж рядками. Любить. Вірна. Чекає...

Читав, і не знав, що зовсім уже не на Воркуті Орися, а в іншому, спекотному й пекельно небезпечному місці, і висить над її головою знак біди...

— Чуєте, дівчата? Виїхали! З Москви! Член ЦК!

— Ну, нарешті!

— От побачите, все скінчиться добре, — сяяли чорні вуглинки очей Алли Пресман. — Вони розберуться. Ми ж не зробили нічого поганого! Ми не просимо зірку з Кремлівської вежі, правда? Хай покарають винних у розстрілах, пом’якшать режим, і ми повернемося до роботи. Правда, Гуря?

Гурій Черепанов, як більшість чоловіків, не вірив у «доброго баріна» з Москви, та Алла вміла передати заряд комсомольського оптимізму навіть сухому стовбурові саксаулу.

— Звичайно, правда, Алю.

— Нам залишилося зовсім небагато. А якщо із заліками — то ще менше... — мріяла про швидке звільнення Алла. — Як ти думаєш, вони не додаватимуть термінів за активну участь? — Це питання хвилювало кожного, хто дотягував у таборі свою «десятку». І Гурія також — він був серед активних учасників.

Чорні вуглинки світилися передчуттям звільнення.

— Чуєш, Гуря? «Жду тебе я, чорноброва, підем, серце, в рідний край!» Наша Орися співає...

Дівчата готувалися до чергового недільного концерту. Хор під керівництвом Михайла Сороки виводив:

Де згода в сімействі,

Там мир і тишина,

Щасливі там люди,

Блаженна сторона...

Руфіна Тамарина підбирала вірші з останніх, написаних уже у травні-червні. Хтось із хлопців приніс вірші Віталія Гармаша, який сидів разом із ними, та саме напередодні повстання був узятий на етап. Готувався читати своє Юрій Грунін.

Михайло Сорока знайшов Орисі партнера із чудовим тенором, і вони дуетом виводили безсмертне:

О мій друже, мій прекрасний,

Серцю радісний цей час,

Ти навік моя кохана,

Смерть одна розлучить нас!

— «Смерть одна розлучить нас...» — повторила Алла Пресман, засмутившись на мить. — Ні, не одна... Однієї смерті не досить, щоб розлучити нас, Гуря. Навіть якщо одного з нас вона забере, залишиться інший, і любов наша житиме, правда?

— Не думай про погане, Алю. У нас усе складеться щасливо. Я неодмінно знайду тебе, куди б не закинула доля!

— Ми зустрінемося в Києві. І саме цвістимуть каштани. Я покажу тобі і Лавру, і Дніпро. І бузок у Ботанічному саду... І Володимирську гірку... І...

Щось таке ж бузково-ботанічне, каштаново-тюльпанне шепотів на вушко Ганні Рамській Юрій Грунін. Після тринадцяти років ув’язнення душа поета, що, здавалося, висохла на порох, витліла, вбирала краплини кохання спрагло, мов літній дощ, і розцвітала віршами. Навіть він, Грунін, якого нескінченні аперкоти долі могли б уже не просто зламати, а скласти учетверо, зав’язати вузлом, позбавити будь-яких ілюзій, навіть він, невиправний скептик, віджив, пустив у випалене війною і зоною серце краплю надії. І хай десь далеко рідний Ульяновськ, хай ще далі село на Тернопільщині, де виростала красуня Ганна, і хай у самого дідька на рогах те місце, де байдужий перст МГБ присудить відбувати заслання, бодай колись воно та й станеться! І це колись уже так близько...

Болодимир Караташ і Аня Людкевич у своїх стосунках просувалися обережно. У Володимира ще не вивітрився з пам’яті важкий дух камери смертників, в якій довгих п’ять місяців утинав по волосині все, що зв’язувало хлопця із життям. І її холод чув поза плечима навіть в азійську спеку. Яке його право прив’язувати до своєї непевної, мов човен у бурю, долі, майбутнє витонченої чорнобрової галичанки? За виготовлення зброї у зоні кара одна — смерть.

її запах цими червневими короткими ночами висів у повітрі, прилітав із червоних, загрозливо-червоних степів, віяв так знайомо, що Караташ упізнавав його безпомильно. Аж сам боявся зізнатися, що упізнає.

Ференц та Ольга чергували на радіовузлі. У круговерті бараків, у табірному велелюдді й тисняві так рідко доводиться закоханим побути на самоті, сказати одне одному на вушко прості й найдорожчі слова. Тихо-тихо. Поцілувати найсолодші губи без свідків. Упасти на єдине у світі плече й завмерти, забувши про світ.