Лицарі любові і надії - Леся Романчук
А гуркіт наближався.
— Що це? — кричали дівчата уже всі разом.
— Это... Это танки! — відповів голос Груніна. Йому, фронтовику-танкісту, цей звук сказав усе.
У бараках здійнялось неймовірне. Одні ховалися під нари та за піч, інші вибігали надвір. Аня Людкевич з Орисею вибігли на головну «вулицю» зони між бараками — і завмерли. У воротах реве справжнісінький бойовий танк, знаменита Т-тридцятьчетвірка, що переможно долала кордони Європи і поклала під гусениці гітлерівську Німеччину.
З репродукторів лунає:
«Исходя из просьбы основной массы заключённых о создании ей нормальных условий для жизни и работы, освобождения её из-под влияния вооруженных уголовников-рецидивистов, решено:
а) в 3.30 26 июня ввести в зону лагеря войска.
б) разрушить баррикады.
в) создать заключённым, желающим прекратить неповиновение, условия свободного выхода на работу.
В связи с этим предлагается: всем оставаться в своих бараках... »
Попередження прочитали тричі.
За цей час на дорозі зібралися сотні жінок.
— Дівчата, берімось за руки! Вони не посміють! Пригадайте початок нашого страйку! Вони ж не посміли... А зараз у зону їде член ЦК!
— Може, це він якраз на танку і їде... — похмуро віджар-тувався чийсь суворий голос.
— Дівчата, ставаймо, не біймось! Люди ж вони чи ні?
Спогад про першу перемогу додав мужності. Дівчата узялися за руки, стали навпроти танка. Орися з Анею опинилися у першому ряду. Та раптом хтось гукнув: «Орисю! Орися По-лянська! Сюди! Тут — Катруся...»
Ориславі підкосилися ноги. Аня ледве втримала. Удвох добігли до стіни бараку, а там... Кров уже не била з кожним поштовхом серця з рани на грудях, лиш стікала струмочком з куточка рота. Катруся, ще годину тому весела, повна життя і надії, поступово згасала.
— Орисю... ну от... Побачиш Андрія, скажи... — закашлялася. — Скажи Андрієві, я любила його до самої смерті...
— Катрусю, що ти надумала? Зачекай, ні... Тебе врятують!
— її не можна врятувати, Орисю, снайпери б’ють точно, — прошепотів хтось над вухом.
— Скажи Андрієві... коли побачиш... — ледве ворушилися губи.
— Ти побачиш його скоріш за мене, Катрусю... Андрій загинув під час розстрілу двадцять дев’ятої шахти на Воркуті. Пробач мені, пробач, що не сказала...
— Андрій?
Катрусині губи, сині, майже білі, забарвлені лиш кров’ю, здригнулися ще раз і завмерли у посмішці передчуття зустрічі з коханим там, де їх уже не розлучить ніхто.
— Катерино! — волає щосили до подруги Орислава, та крик її поглинає щось неймовірне, нечуване досі.
Белетенська машина реве, хмари задушливого диму огортають усе навколо.
Крик надії:
— Дівчата, вони не посміють!
Крик розпачу...
Бони посміли.
Багатотонний залізний звір, скрегочучи і ревучи, врізається у натовп живих, беззбройних, з крові та плоті людей. Живі беззбройні люди кричать, благають, сподіваються...
Мить — і гусениці лишають позад себе криваве мливо із життів, сподівань, жіночої краси, чоловічої мужності...
Якоїсь миті вистачило, щоб зрозуміти, це — кінець. Настає розв’язка, і вона страшніша за найжахливіший сон.
Мить — і віра у справедливість розчавлена гусеницями.
Мить — і в руці у Віри Довгун залишається рука подруги-каторжанки Уляни Сидорук, а самої Уляни вже немає — лиш клаптик сукні зачепився за трак.
Реве, гуде відчаєм тисячний натовп, тікаючи від озвірілого залізяччя, а тікати — нікуди. Бараки — старі, двері — вузькі, проходи — кілька метрів. Нікуди тікати, нікуди... Позаду сито і вдоволено меле людські кістки велетенська м’ясорубка.
«Бсє вихадітє із бараков!» — волає у гучномовець Бочков.
«Дівчата, не виходьте!» — намагається врятувати ще живих Лідія Кіндратівна Супрун, член таборового комітету. її крик обриває куля.
Ізя Драк хапає за руку Олену Рахліс, тягне її убік, а Олена пручається, шукає поглядом у божевільному мареві, де змішалися люди, танки, автоматники, червона земля, чорне небо, Аллу Пресман.
— Алло, сюди!
Бони встигають забігти за ріг барака. Алла... Алла падає...
— Аллочко, швидше! — квапить її Гурій, он вони вже зовсім близько — рятівні двері барака.
Озирається, відчуваючи, як слабне її рука. Зовсім близько рвуть живе й кохане залізні траки.
От вона, його Алла, жінка його життя, от воно, її обличчя, чомусь раптово поблідле, от вони, її руки, такі ж тонкі та ніжні... її вуста так звично вимовляють: «Гуря, я кохаю тебе!»
— Аллочко, швидше!
А вона, спортсменка, бойова, непосидюча Аллочка падає йому на руки.
Мить... ні, вічність... ні, мить — і вони в бараку, всередині. Усе так само, як годину тому:
— Я люблю тебе, Гуря... ми зустрінемося в Києві... ти знайдеш мене... і цвістимуть каштани... і... мені так боляче, Гуря, так боляче... і незручно лежати...
— Зараз, Аллочко, хвилинку, я допоможу...
І перший погляд туди, нижче, куди боявся поглянути.
Усе так наче й гаразд, але... але ліва нога лежить, неприродно вивернута... але...
— Як боляче, як боляче... — повторюють губи, зовсім уже сині. — Я люблю тебе, Гурію, ми одружимося... у Києві... коли цвістимуть... як боляче... От, візьми половинку хустинки, збережи її, Гуря, збережи...
— Так. Так, Алю, потерпи, зараз я допоможу, тобі полегшає...
Тільки трохи підняти і покласти зручніше, щоб ця нога не лежала так окремо і так вивернуто... тільки...
Там, де ще годину назад була ніжна, смаглява, оксамитова дівоча шкіра, тепер не було нічого... суцільне місиво із уламків кісток, шкіри, м’яса,
