Лицарі любові і надії - Леся Романчук

Цими «довгими олівцями», себто товстими ломами, виконувалася важка робота. І як же любо було «соціально-близькому» люмпену-бригадиру кпинити над нещасними професорами, артистами, вчителями, відомими світові ученими, які насправді нічого важчого за олівець в руках зазвичай не тримали! Яким всевладним і соціально вищим почувався недоук з командирським дрином у руках!

Лом забивали у землю — у вічну мерзлоту — на глибину 50-60 сантиметрів, на квадратному метрі робили п’ять «бурок» — одну в центрі, чотири по кутах. У ці заглибини закладали вибухівку. Подрібнений вибухом золотовмісний ґрунт тачками звозили і складували у терикони — готували запас на літо, коли велася «промивка». Нехитрий інструмент — «довгий олівець» і тачка — «машина ОСО, две ручкі, одно колесо» до вечора вимотував сили так, що навіть фізично сильні, звичні до роботи із землею та на землі люди надривалися і переходили у розряд «доходяг» за лічені тижні.

Улітку 49-го Кілліана разом з бригадою відправили на «командировку», де ручай Спокійний впадає в Колиму, приймати з невеличких барж, розвантажувати і відправляти у табір продовольство, будматеріали, запасні частини до техніки. Готувати табір до зими, поки триває коротка північна навігація. Знову важка праця, зменшена навіть порівняно з табірною пайка. І чарівна північна природа довкола, могутня Колима, тайга, повна розкішних літніх дарів...

Ліси, гори... Цієї літньої пори майже такі, як рідні, як удома, в Австрії. Ніколи, ніколи не побачить він рідної землі, хіба зможе пережити чергову люту північну зиму?

Глянув у чисте плесо повільної, гордої у своїй могутності ріки. Обличчя скелета, кістяк, обтягнутий шкірою... В ньому не залишилося нічого, жодного запасу сил на ці холодні заметілі, що зовсім скоро обляжуть землю. От упасти б у річку — і втопитися, не жити, піти, не мучитись... А може — піти? Піти звідси? Кажуть, якщо іти за течією, то зовсім близько море, порт, а там можна сісти на іноземне судно і потрапити за кордон, додому!

Мабуть, не так уже й далеко цей Магадан, мабуть, можна спробувати... Однаково тут — лише смерть. Вдихнути наоста-нок повітря свободи!

І Херберт зірвався...

Отак без підготовки, зопалу, наодчайдуш, сам... На вірну смерть.

На одчай душі вирвався у тайгу з-під прицілів охорони, побіг, повний чуттям волі, вдихаючи на повні груди повітря, чисте від бруду й смороду зони, чисте від конвойного перегуку, від мату-перемату, від ранкового «Підйом!», від... від усього, в чому людина жити не може.

Бирвався. Побіг. Полетів. І вже після першої ночі під кущем нахапався вільних дрижаків і сумнівів. Гаряче липневе сонце дрижаки уйняло, а сумніви не зуміло. Скатерть-самобранка літньої тайги щедро обдаровувала грибами та ягодами. Але треба було йти, крокувати, виходити до моря, де на нього чекає білий пароплав з червоними вітрилами...

На третій день ягідно-грибної дієти геть ослаб. І тут шлях перетнула нездоланна перешкода — ріка, що впадала в Колиму. Перепливти? Та колись, у часи студентства — заввиграшки. Але тепер, коли сил немає навіть щоб іти...

Течія виявилася неочікувано сильною і швидкою. Черевики вирвало з рук, понесло... Ледь вибрався на берег. На який — уже не важило. Аби на землі, аби до людей. Побрів наосліп... Босоніж. Абикуди... Зранив ноги до живого, і майже не відчував болю, така позамежна втома, глибока й зелена, мов тайга, облягла тіло й душу.

Галявина. Мох. Зелений, м’який, мов мамина перина. Ступив — і провалився. Зрадливий мох розступався, плив під ногами, засмоктував. Спершу навіть сподобалося. Гарна смерть, приємна. Нарешті все скінчиться — не буде ані голоду, ані морозу, ані брутальності, що допікала не менше за мороз. Колимська земля вміє бути гостинною — он як ніжно, поволі, лагідно приймає його, іноземця. Заплющив очі — хай діється, що має статись.

Глибше, глибше... Почав борсатись — відчув, що трясовина уже не просто розступається під його вагою, а засмоктує, втягує... Краще не опиратися... Та яке ж синє, навдивовижу ясне і чисте небо над ним, яке тепле сонечко! Ще трохи погрітися, помилуватися, хай попестить воно мучене холодом обличчя, хай зазирне в очі, такого ж голубого кольору, такої ж чистоти і прозорості, хай обігріє, хай пожаліє по-материнському...

І враз відчув крижаний холод вічності під прогрітим липневим сонечком мохом. Туди, у холод? Он яка вона, ця позірна гостинність — на поверхні тепло, а всередині — крига! Ні, не дамся, ще не зараз, я вирвуся, та мені ж усього двадцять три, хіба я готовий гризти твої отруйні льодяники, смерте?

Бхопився за гілля карликової берізки, що простягнула віти над погибельною трясовиною. Витримала, встояла, витягла...

Куди далі?

Обминув підступну галявину. Знову блукав, бродив, блудив, утративши лік часу і напрям. Нарешті чуттям дикого звіра, набутим у тайзі, відчув наближення людського житла. До людей! А там — що буде!

Доповз. Лихим жартом долі людською оселею виявився отой самий табір, з якого тікав.

Отямився в лікарні.

— Що тепер буде, Романе? — допитувався в єдиного знайомого на чужині. — Судитимуть, додадуть новий термін, і я ніколи не виберуся звідси, ніколи не побачу рідного краю...

— Шкодуєш, що тікав?

— Так... Ні, не шкодую. Але не так треба тікати, щоб утекти.

— Ей ви там, чєво не по-нашему балакаєте? — загримів санітар.

На диво, за втечу термін Херберту не продовжили. З лікарні відправили на Піщєвой, де була вітамінна фабрика. Бригада, куди потрапив Кілліан, заготовляла лапи стелюха — тут він називався стланік. З його глиці виготовляли вітамінний напій — гіркий, він випікав рани у шлунку, та водночас вважався чи не єдиними ліками від цинги, і медичне начальство змушувало в’язнів щодня вживати ці «чудодійні ліки». Насправді спосіб виготовлення цієї майже чорної смоли — кип’ятіння і випарювання — позбавляв рідину присутності чарівного вітаміну С, що легко руйнується при закипанні, зовсім не так пропонували виготовляти ліки автори ідеї — настій, настій, а не відвар, от у чому сила вітаміну! Та настоювати