Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— А кто? Как есть фашисты! Кажинный день на разводе говорят!

— Ага, особенно вон тот дедуля. Или девчонка с косой!

— Значит, фашистская подстилка!

— Да что ты молотишь-то ерунду! Ей при немцах лет десять было. Твои-то все дома? Вот, то-то и оно! Ребята сказывали, в Норильске один из наших отца родного в зоне узнал.

— Ну и что?

— А если команда «Стрелять!»?

— Отставить разговоры! — вибухнув капітан уже не жартома.

Ще трохи — і ця команда зірветься з вуст котрогось із генералів. Надто вже на межі терпіння висить величезна повітряна куля генеральського гонору, надмухана вогнедишною сумішшю люті й необхідності її стримувати. Досі лише наказ міністра внутрішніх справ Круглова паралізує нетерплячі пальці на спускових гачках. «Бооруженную силу пока не применять». Пока...

Перемовини з представниками комісії ведуться начебто спокійно, але... Доповіді в Москву ідуть зовсім іншого тону: «Бсеми делами здесь заправляют бандеровцы. Чем дольше продолжаются переговоры, тем больше они наглеют и выдвигают требований».

Днями пішла шифровка з вимогою прислати для наведення порядку спеціально навчені каральні військові частини. А потім... Крутов не повірив собі... Танки! Генералу Долгіх потрібні танки!

15 червня телеграфували з Москви: «Ешелон з 5-ма танками Т-34 та екіпажами вирушив».

Міністр Круглов спершу довго допитувався, навіщо потрібна важка техніка.

— Зека понастроили баррикад. Есть оружие. Будут большие потери среди живой силы во время операции подавления.

— Если уж так необходимо... — погодився міністр. — Но танки применять только как таранную силу! Только для разрушения баррикад! Стрельбу вести холостыми, для устрашения, а не истребления. И никаких действий без приказа!

— Слушаюсь!

А час невблаганно стікав. І втримати таємницю у межах відомства внутрішніх справ стало неможливо. Виробництво зупинилось. Горить план.

20 червня. Міністри кольорової металургії Ломако та міністр будівництва підприємств кольорової металургії СРСР Райзер пишуть доповідну в Раду Міністрів, мовляв, невихід на роботу зриває план. Куди, на чий високий чи найвищий у державі стіл лягає папір — невідомо. Три дні радять раду міністри. Чи не міністри? Хто приймає рішення? Хто відповідає за його наслідки? Відповідає той, хто підписав. Такого підпису, на такому документі не вирубаєш сокирою...

23 червня на доповідну лягає резолюція Маленкова: «Министру внутренних дел Круглову — принять меры, об исполнении доложить.»

Доля Кенгіру вирішена.

Новий міністр носить у пам’яті долю своїх попередників. Повторити шлях Лаврентія Берії? Обливає холодним потом від самої думки.

Обливає потом і від усвідомлення того, що можуть накоїти у зоні танки та спецчастини під керівництвом Долгіх та Бочкова. Тому разом із наказом про збройне придушення спротиву ідуть ретельні та численні інструкції — в людей не стріляти, уникати жертв, тільки холостими, тільки холостими!

Інструкція з уживання танків проти беззбройних людей... Грань божевілля та безглуздя.

23 червня. На станцію Джезказган прибуває ешелон. Танки. Екіпажі.

Бизначено дату. Ранок 26-го червня.

Репродуктори оголошують:

«Ваши требования удовлетворены. К вам выехал член ЦК».

— Паслушай, Роман, ілі как тебя там, ти вроде по-нємєцкі трохі кумекаешь, там фріца каково-то поймалі, лепечет чего-то, хрен ево поймьот, пайді, памагі разобратся!

«Фріц», якого ледь живим доправили до лікарні, лепетав щось незрозуміле з гарячки, трусився в лихоманці і виглядав кандидатом на той світ, ба ні, навіть вихідцем із того світу.

— Ну, вішь, хрен ево паймьошь!

— Оу, хрен, йа-йа, ні хрена! — почув знайоме слово «фріц» і повторював безтямно, задихаючись у нападі кашлю і блимаючи безпорадно світлими голубими очима на незнайомий, чужий і такий лютий світ, зовсім не схожий на той, звідки його сюди закинуто.

— Херберт? Херберт... — упізнав Роман старого знайомого. — Та який він вам фріц, він — австрієць, студент, засудили на три роки, бо піонера по попі відшльопав, хлопчисько курсову писати заважав, та ще й вікно м’ячем розбив.

— Окно? Да я би стервецу за такое ухі-то пооткрутіл! — поспівчував «фріцу» санітар.

— Оу, йа-йа, піонер нельзя... Нельзя біть деті... Суд — харашо! Суд — правільно! — лепетав у маренні тонкий, мов тріска, Херберт.

— Ти смотрі, какой правільний немец оказался! — розчулилася завідувачка відділення, дружина місцевого «особіста». — «Суд — харашо!» Вот молодец! Не то, что ви, все на советскую власть обіжени, всем недовольни. А наш советскій суд самий справедлівий, нікого просто так не осуждают! Положите его в первую палату і корміте получше! І полівітаміни! І глюкозу! Он ведь і не нємєц-то, а етот, как ти сказал?

— Австрієць!

— Вот, австріец он, студент, і статья нормальная, не політіческая, і осознал, раскаялся...

Пощастило Херберту «правильно» марити. І потрапити в ласку до завідувачки. Інакше — не бачити б студенту свого Відня як власних вух, так і загинув би на Колимі.

А хіба раз доводилося Херберту Кілліану вмирати на цій лютій і до своїх землі?

Дивним дивом не загинув на етапі, дістався від Львова до Ваніно, в убивчому трюмі «Джурми» захворів на дизентерію, зняли з пароплава майже труп, доправили в Дебін, де Мохнач своїм знаменитим «синім йодом» повернув з півдороги на той світ. Симпатичний ретельний австрієць сподобався лікареві, і він тримав його, доки міг, санітаром у лікарні. Та чиєсь лихе начальницьке око зауважило, що у Мохнача здоровий «фріц» байдикує, в той час, коли країні потрібне золото. І Кілліан подався на золотодобувний приіск «Спокойний». Своєї назви місцина не виправдовувала — начальство було люте й нарване, а робота... Та така сама, як на кожному золотому родовищі. Улітку «бутарили», мили золото. У люті морози готували ґрунт до літньої промивки.

— Вот тєбє, студент,