Лицарі любові і надії - Леся Романчук

Бона не зойкнула від додаткового болю, її біль перейшов уже ту межу відчуттів, яку дозволено відчувати смертному. Рятівний шок, позамежне гальмування, тримав її час переведеним на годину раніше, у хвилини оксамитової смаглявої дівочої...

Заволати б у чорне, німе й глухе небо, проклясти у безумі...

Та вони живі поки що, ці вуста, ці руки, вони просять і вірять... Я люблю тебе...

— Я люблю тебе, Аллочко. Ми зустрінемося у Києві. Я знайду тебе, неодмінно знайду! Тільки потерпи ще трохи, перетерпи цей біль, а потім ми усе життя будемо разом!

— Дай руку, Гуря...

Як він міг подати руки, на яких висихала не просто кров — оте криваве мливо з кісток та шкіри! Поспіхом витер половинкою хустки.

Губи вимовляли формулу, заклинання, молитву кохання, а руки безсило стискалися в кулаки.

Десь там, за стінами барака тривала війна, ішов бій за взяття зони, жорстокий, переможний бій заліза проти людського тіла, зброї проти беззбройних, смерті проти життя, досконалої техніки проти людського духу. І зброя долала, чавила, перемагала. Вони герої, ці хлопці у танках! Як вправно, як спритно, як безпечно...

Героям належать нагороди. Цікаво, чи дадуть їм ордени «За взяття Кенгіру»?

Руки безсило стискалися у кулаки...

Постіль просочувалася кров’ю. Повітря повнилося димом. Стало важко дихати. Щось горіло, вибухало. Постріли, гуркіт, крики, стогони. Та для Гурія все уже скінчилося. Його життя витікало із жил цієї маленької смаглявої киянки. Вони не побачать каштанів у цвіту. її каштани вже відцвіли, а йому... Йому не потрібні ці дерева, що цвітуть у місті, у світі, де вже майже немає її, Алли. він не хоче їх, він ненавидить їх, ці каштани! Як вони сміють, як вони можуть!

Солдати з ношами. Дівчата, Омеляна Войцехович із сестринським «Аллочко, потерпи ще трошки!» Вона терпить, його Аллочка, тримається на залишках сил, бореться, не хоче віддавати небуттю світлої мрії про майбутнє. Вона жаліє подруг, з якими ділила роки неволі, жаліє свого Гурю, не хоче вмирати у нього на очах. Досить і шматочків її плоті, її дорогоцінної крові, що сохне, запікається довічним болем на долонях.

Зовсім біле, без краплинки життя обличчя у віночку чорних кучерів. Семітські очі, повні болями усього світу і його, Гурія, довічним болем.

— Я люблю тебе...

— Ми будемо разом...

Руки ховають на грудях половинку хустки.

Хмара диму.

І десь далеко, десь із минулого щастя — «Смерть одна розлучить нас».

Смерть одна розлучить нас.

І знову він, цей порожній барак, що сорок днів був притулком їхнього щастя. Подушка, на якій перепліталося їхнє волосся, ще пам’ятає тепло щоки. Вона чула слова їхнього кохання. Речі. Звичайні, побутові, повсякденні. Носовичок. Зубна щітка. Шкарпеточки, білі, чисті. Щойно випрала, не встигла одягнути.

І він, високий, сильний чоловік. Не встиг. Не зумів. Не врятував. І з цим тепер жити.

А вариво смерті вирувало довкола. Знавіснілі, очманілі від горілки та запаху крові танкісти увійшли у смак полювання і чавили вже не випадково — прицільно. Полювали, вишукували жертви, гралися, ганялися за ними.

У смертному вирі кожен рятувався як міг. Де й беруться сили, коли по п’ятах за тобою суне багатотонне громаддя! Хто б чекав від Жені, Євгенії Шостак, такого сприту! її білоруським подругам, Наді Демидович та Вероніці Каткович вдалося утекти.

— До нас, Женю, до нас!

Євгенія вчепилася за ґрати на вікні, видерлася на підвіконня — тут її не дістануть! Але танкіст, майстер своєї справи, збив стволом, вправно керуючи, а потім розвернувся і наїхав... Покрутився на місці, щоб надійно, і рушив далі, поганятися за новою жертвою.

Спалах освітлювальних ракет і голос гучномовців застає Ольгу та Ференца поблизу лазні.

— Швидко, сюди! — кричить хтось. Лікаря Барконі знає чи не кожен.

Грюкають двері дезинфекційної камери. Хвилина, щоб перевести подих.

— Не говори їм свого прізвища, Олю, ти тепер — Барконі. Не говори. Розбиратися не будуть, пристрелять під шумок на місці.

Чомусь у ці останні хвилини Ференцові здається, що саме це — найважливіше. Ольга знає, найважливіше — інше:

— Ференце...

— Тихо, Олю, тихо!

— Я хотіла тобі сказати...

— Потім, Олю, потім... Чуєш, собаки...

Потім — не буде. Двері камери з гуркотом відчиняються.

— Ось вони де! Виходьте!

Останній погляд. Останнє «Олю!» тоне у собачому гавкоті, вкривається ядучим димом.

Биводять Капітона Кузнецова. Тут, у лазні, був його командний пункт.

Кенгір конає під гусеницями.

Кенгір стікає кров’ю.

Стікає кров’ю в радіорубці Юрій Кнопмус, до останнього передаючи в ефір: «505! 505! 505! Рятуйте наші душі! Ми гинемо. Нас убивають!» Зрозумівши, що дні свободи скінчилися і цього «!» на коротких хвилях йому не подарують, Юрій Михайлович розтинає вени, щоб не здатися живим, та посилає, до останнього посилає в ефір три крапки і три тире — міжнародний код благання порятунку не людям навіть — душам. Душам невинно убієнних.

Хто почув його? Хто відгукнувся із заходу чи сходу?

Знекровленого радиста врятують.

Брятують, щоб розстріляти.

Уся ця коловерть смертного бою, волань та благань обертатиметься довкола Орислави велетенською каруселлю жаху майже безголосо. У вухах одне — останнє слово Катерини. На колінах — голова подруги. Пальці несвідомо пестять чорні коси, вкладають на довічний спокій неслухняні кучері. Як часто доводилося Катрі вислуховувати зауваження від професорів гімназії за ці кучерики на скронях! Що це? Невже сива волосинка? Може, обірвати її? Ні, не треба, боляче... Боляче її Катрусі, боляче...

Орися перебирала кучерики, немов роки свого