Лицарі любові і надії - Леся Романчук
— Виноват... Вот ты-то во всём и виноват! Ты у нас за всё и ответишь! Какого чёрта было стрелять в этого сектанта, как его...
— Сысоева, — підказав Беляев.
— Какого чёрта, мать твою! Вам тут автоматы для игрушки даны, бл... В войну не наигрались? Да ты войны-то и не нюхал на хрен...
Беляев утупив погляд у стіну десь трохи вище генеральської лисини. Поглядом задерев’янів, та у куточках тонкого, майже безгубого рота грав нескорений біс, якого опер особливо й не намагався загнати до пекла. Покричи, начальник, покричи, відведи душу. Хай полегшає, я перетерплю. А куди ж ви без нас, службистів? Перебалакаєте свої гарні слова про лінію партії, а як дійде до чорної роботи, а воно дійде неодмінно, однаково нас, оперів, покличете!
— Выполнял приказ, товарищ генерал!
— Ты линию партии выполняй! Проявляй политическую гибкость!
— Не приучен, товарищ генерал! Наше дело — приказ! — косив дурня Беляев.
— Ну, ладно... Есть предложение объявить выговор. Кто за? Единогласно!
Після зборів Бочков по-батьківському поспівчував ревному служаці — любив таких:
— Ну, ты, Сан Саныч, не расстраивайся... Бывает... Так надо. Ты коммунист со стажем, должен понимать суть текущего момента. Виновные должны понести суровое наказание! А ты перестарался! И недопонял...
— Есть, перенедопонял, товарищ генерал! — нескорений біс вишкірився іклами у напівпосмішці напівпослуху. Тонка лінія губів викривилася відповідно до лінії партії.
Бже зовсім пізнього вечора, коли роздратування генеральських душ помалу вляглося, вколисане випарами коньячного спирту, генерал Вавилов майже по-дружньому розпитував полковника Щетиніна, поставленого в.о. начальника табору:
— Как тут у тебя несёт службу майор... забыл... капитан Крутов? Мы с его отцом служили вместе. Еще по Москве знакомы. Отлично начинал службу!
— И продолжает отлично! — Щетинін зазирав в очі генералу, сподіваючись прочитати перспективи власного майбутнього. Ці московські гості можуть одним помахом пальця підняти на таку висоту... А можуть і опустити. Он Чечев — ходив, землі під собою не чув, а чим скінчилося?
— Ну, ты присмотри за ним, понял?
— Понял, товарищ генерал! Закончим операцию — представлю к майору!
— Правильно понял... ну-ну... — зітхнув Вавилов.
Хто-хто, а він добре знав, чим закінчуються такі операції.
І як на такі «героїчні» штуки дивляться тепер у Москві. Не тридцять сьомий вам, хлопці, не тридцять сьомий. Тут не про нові зірки мріяти, а старих би не погубити.
Капітан Крутов заступив на чергування. Його вважали надміру ретельним службистом — в обов’язки офіцера не входило підійматися на вишку. Вистачало і подвоєних нарядів з кулеметом. Та Крутов щоразу видирався нагору і годинами спостерігав у польовий бінокль за всім, що діється у зоні. Офіційна мета цього стеження — виявити можливі злочини та їх виконавців, сфотографувати активістів.
Крутов не фотографував. Мав на меті інше, не передбачене інструкціями. Вінокль виловлював серед усіх одну-єдину фігуру — тоненьку, якусь особливо самотню і беззахисну у своєму голубенькому домашньому платтячку серед таборової круговерті.
За ці дні відвойованої у каторги волі зона розквітла кольорами — в’язні дістали з «каптьорок» речі, надіслані рідними, і суцільна чорно-сіра маса усміхнулася казахстанському сонцю синім, рожевим, білим.
Орися — у голубому... він пам’ятав ці очі — величезні, голубі, прозорі. Пам’ятав ці руки — тонкі, гарячі від лихоманки, що трусила тендітним тілом і палила чоло. Того дня, залишаючи Воркуту під крилом літака, подумки попрощався із дівчиною навіки, не сподівався на рятунок. Боліло серце. Ненавидів себе — здорового і сильного, поставленого вистежувати і катувати таких, як вона. Ненавидів і тих, хто його поставив. А вона, тоненька і гнучка, як вербова галузка, вижила і прижилася на цій гарячій, спаленій сонцем і обвіяній жорстокими вітрами землі.
Ревниве чоловіче око стежило за фігуркою в голубому із подвійною увагою. І з подвійною радістю відзначало — вона завжди сама! Іноді з подругою, отією, чорнявою, ще з Воркути, але жодного разу — із чоловіком! Невже пам’ятає? Можливо, їхня зустріч запала у душу не лише йому? Невже...
Минулого тижня через кухонну обслугу вдалося передати пакунок — хліб, масло і шоколад «Гвардійський». Повинна здогадатися, від кого. Шоколад — наче пароль. Тоді, у перші дні їхнього страйку, який усі тут називають зневажливо «волинкою», здавалося, вона його упізнала...
Бінокль наблизив фігурку майже на віддаль дотику. От вона переплітає тоненькими пальчиками пасма коси... От закашлялася... Невже не минувся-таки без сліду той карцер? От поглянула угору... У той бік, де вишка... У погляді — страх, туга...
Кого ти злякалася, голубенька плямко на червоному піску?
Як тобі тепер, самотній краплі українського неба на цій сковороді казахстанської пустелі? І все це — вишки, дроти, собаки, кулемети, генерали — проти неї, такої маленької, такої беззахисної. І він, Віталій Крутов, теж проти?
— Вишь, опять кого-то повела, бл...
— Которая?
— Да вон та, чёрненькая. Я за ей давно присматриваю. Кажний день другого водит!
— Вон та, кучерявая? Да нет, одного!
— Эх, меня б туда хоть на вечерок, хоть на ночку! Я б её, ту, которая повыше, я бы...
— Отставить разговоры на посту! — прикрикнув Крутов.
Якийсь час солдати перезиралися, мовчки переминалися з ноги на ногу. Потім таки не втерпіли:
— Эх, бл..., торчишь тут день и ночь на ветру, на холоде, на жаре, а они, враги народа, фашисты хреновы, немецкие подстилки, предатели, шпийоны, япона ихняя мать, в теплых бараках греются! Устроились, гады, а ты, знай, стереги...
— Тоже мне радость, на нарах!
— Да ежели с бабой, то и на нарах, и на полу можно... Гестаповцы, эти, как их, троцкисты-уклонисты, вредители социально чуждые!
— Ну уж и гестаповцы! Хватил ты, брат,
