Лицарі любові і надії - Леся Романчук

Квадратне підборіддя з ледь помітною ямкою посередині повернулося у звичайне положення. Погляд пом’якшав. Відлік дійшов усього до 328 — і зупинився. Як часто йому доводилося тепер удаватися до цього способу «заморожуватися», вислуховуючи набір стандартних, один в один, нудних і примітивних фраз «співчуття». Молодших обривав хуком правої у щелепу, рівних собі посилав у таку далеч, що годі віднайти попри детально вказану адресу — до якої матері і яким транспортом діставатися. Коли ж до сповіді й настановлення на путь істинну бралися старші за віком і званням, ради не було — тоді очі — тупо в стіну, зуби міцно в замок, і рахувати — 1, 2, 3, 9, 27, 455... Аж поки не вичерпається генеральське красномовство, яке зазвичай виливалося у живописання власних сексуальних подвигів із «кантінгєнтом» — хоч і на грані фолу, зате без втрати зірочок.

— Ну, ладно, дело поправимое, закончится эта заварушка, получишь свою звезду обратно, найдётся причина. Если глупостей не наделаешь, конечно. Эх, заварили кашу начальнички местные! А расхлёбывать, как всегда, нам, Москве, прокуратуре. Наломают дров, а потом — «пожалте, Николай Васильич, спасите, помогите, разберитесь, уладьте дело миром». Вот и мотаюсь по Союзу — то Норильск, то Колыма. А тут эти, казахстанские, опять напортачили...

— Опять? — обережно перепинив генеральський монолог Крутов.

— Не опять, а снова! Этого вашего Чечева...

— Да какой он мой, Николай Васильевич, я его и в глаза никогда не видел. В отпуске, что ли?

— Да как тебе сказать, Виталий... В отпуске... Если генерала, замминистра внутренних дел республики... не будем уточнять, какой именно... разжалуют в полковники и переводят в эту Тмутаракань, то, наверное, не за хорошее поведение?

Крутов схилив голову на знак згоди.

— А он и тут не утихомирился! От Москвы далеко, местные власти ему не указ, вообразил себя, понимаешь, удельным князьком! Порядки завел — хуже, чем при царском режиме. Инвалидов — и тех на общие работы послал!

— Так по закону ведь не положено.

— А им тут, ... их перемать, законы не писаны! На общие, на рудник посылал и безногих, и безруких! Что удумал, гад — к носилкам ставил двух без левой руки и двух без правой! Рацпредложение, говорит. «У меня все работать будут, даже кто совсем без рук и ног — пусть поёт, чтоб остальные шибче шевелились!» В баню идёт — ему оркестр выстраивают и ковёр, понимаешь, красный расстилают, твою дивизию!

— Неудивительно, что при таком начальнике подчинённые распоясались!

— А как тебе их начальник оперчасти Беляев? Ему бы в немецком концлагере служить!

«А чем наши лучше?» — хотів спитати Крутов, але стримався. Дружба дружбою, знайомство хоч і давне, а зайве говорити заступникові генпрокурора — те саме, що біля діжки з порохом сірниками гратися.

— Довёл, сволочь, контингент до белого каления. Теперь попробуй эту реку загнать в прежние берега...

— А что Москва? — обережно закинув Крутов.

— Министр пишет: «Бооружённую силу пока не применять. Добиться выхода на работу разъяснением и убеждением. В кратчайшие сроки».

— Легко сказать!

— Вот потому меня и послали.

— Говорят, у вас особый дар понимать людей и договариваться с ними. Вот в Норильске...

— Да, пришлось и в Норильске поработать. Но тут сложнее будет. Времена другие, люди изменились. Да и в Москве все по-другому...

— Все? — дозволив собі засумніватися Крутов.

Генерал-лейтенант Вавілов зітхнув. Зміни справді розпочалися. Велетенська державна машина, що здавалася такою продуманою і простою у керуванні, заскрипіла всіма своїми іржавими клепками, щойно змінилася рука при кермі. від найменшої спроби змінити курс цей добре змащений людським потом і кров’ю монстр затремтів, задвигтів усіма частинами величезного потворного тіла, а хвіст під назвою «ГУЛАГ» почав просто відвалюватися, не витримуючи власної ваги, як щось змертвіле і непотрібне.

Відлуння ударів металевої труби у саманну стіну долинуло аж до Москви, проломи у таборових стінах Кенгіру зяяли величезними дірами у підмурівках самого Головного Управління таборів. Потягнуло димом. Усвідомивши небезпеку, гасити зародок пожежі, поки полум’я не перекинулося на сусідні зони, вирушив сам генерал Долгіх, прихопивши заступника, начальника режиму таборів, генерала Бочкова.

Для в’язнів, для керівництва табору, навіть для республіканських начальників генеральські зірки здавалися високими і значущими, як сузір’я Оріона, та Долгіх із Бочковим розуміли свою справжню роль. Вони тут — пожежна команда, погасити бунт, погасити якнайскоріш, за будь-яку ціну змусити цих недолюдків у табірних робах скоритися, знову покірно схилити голови, запрягтися в ярмо і слухняно тягти його. Виконувати план. План — от чого від них треба. Це раніше, у тридцятих-сорокових, гнали план по трупах — чим більше загинуло, тим краще. Тепер безглузда смерть зека країні не потрібна, потрібна його праця. План.

Вся ця дурня — ґрати на вікнах, замки на дверях уночі, сморід параші, від якого спекотними казахстанськими ночами можна учадіти, номери на одязі — все це умовності, тиск на психіку, спосіб зламати. Це — лірика з тієї ж опери, що людська гідність, приниження, несправедливість, перетворення людини на тварину. Важливе одне — перетворення людини на робочу тварину. Якщо це зроблено, від іншого легко відмовитися. Бо реальне, насправді важливе лише одне — робота, норма, план. Зупиниться мідний комбінат у Джезказгані, шахти Байконурського та Екібастузького вугільних розрізів — отоді з них спитають по-справжньому, і вже не свої — не міністр внутрішніх справ, а Рада Міністрів та ЦК. Тоді не зірочки полетять — голови.

Тому й тримали генеральський гонор на припоні, тому й давали обшукувати себе цим дівочим рукам із вичавленою з кутніх зубів посмішкою гадюки — приємно, мовляв. Тому й обіцяли золоті, срібні та мідні гори.

Зате увечері, зібравши місцеве керівництво, відводили душу, давали волю накопиченому за день гніву. Що не день — то партійні збори.

— Капитан Беляев! Бстать! Как стоишь перед генералом? Смирно! Разболтались тут...

— Виноват, товарищ генерал! — випростався, без особливого,