Лицарі любові і надії - Леся Романчук

Басиль уже почув про біду.

— Галю, Галюсю, та що ж ти наробила! — упав навколішки біля коханої. — Навіщо? Я б зачекав...

А Галя вже бачила інші світи — білі, чисті, Галя вже звільнилася, Галя вже ступила на стежку свободи.

Ніхто й не сподівався, що веселий, товариський, здавалося, легковажний Василь так побиватиметься за коханою. Ридав над нею добу, і заповзявся поховати в труні, в окремій могилі. Хотів навіть до всемогутньої «королеви Колими» на прийом поїхати, думав, її сентиментальне серце розтане від його горя, та навіть за ворота не випустили — забув, що сидиш? Ти такий же зека, як усі, дарма що «на всі зуби майстер»!

Галю поховали вкупі з усіма, головний лікар відмовився «порушувати правила поховання», які вимагали на той час ховати з/к роздягнутим — не марнувати ж державну власність — дорогий одяг на покійника, без труни, перед похованням знімати зубні коронки.

Басиль з того часу запив. Любив розмірковувати вечорами:

— Ні, правильно Галюся зробила, правильно. Пішла з цього брудного світу. Не змогла... Як би вона там, між отими колимськими мамками, що понагулювали своїх байстрюків від усілякої наволочі? Як би вона там, чиста, як лілея? Я тебе питаю, Романе, як би вона там?

Романові рвалося з вуст інше, та мусив мовчати, бракувало доливати оцтової есенції у без того переповнене горем серце товариша.

Доля колимських «мамок», жінок, що з різних причин зайшли у тяж, справді була сумною. Кримінальниці вважали вагітність отакою собі довготривалою «мастиркою», можливістю відпочити від важкої праці, «припухнути», «відкосити». Просто полежати, повалятися «в декреті» до пологів, а потім після. Не надто замислювалися над тим, що доведеться народжувати, а вже долею майбутнього немовляти й зовсім не клопоталися — «ґасударство вирастіт». Для соціально близького кримінального елементу був один час навіть такий закон, що матері звільнялися від відбування покарань, звісно, тільки за кримінальними статтями і засуджені на невеликі терміни. Отут вже ціла епідемія вагітностей розпочалася! Хапали кожного, аби лиш мав апарат для звільнення і міг ним користуватися, не дуже питали чи й хотів. Ласих і охочих не бракувало. «Мамські» бараки Вакханки, Хеніканджі, Ельгена були переповнені.

Хто вибирав місцем «припухання» до пологів «больнічку», а хто вигулювався на повну.

— Ей ти, твою такую-перетакую мать, откривай, води аташлі! — в санчастину приіска «Босточний» не увійшло — вламалося, майже упало на руки медсестрі Ліді Ясень якесь сотворіння, що лаялося останніми словами, кляло на всі заставки і поміж тим тужилося. Раз, другий — і в руки Ліді вискочило мокре, слизьке немовля, що негайно закричало в унісон зі своєю невдатною матінкою. Ліда ледве втримала дитинча, щоб не впало на підлогу, але дала собі раду, не розгубилася — перев’язала пуповину, перерізала ножицями, все зробила як належить. А «матінка» тут же заснула глибоким п’яним сном — і хто її знає, де дістала спиртне? Чи не з того ж джерела, що й дитину... Тхнуло перегаром, як від діжки із брагою. А на ранок, прочумавшись, зникла в те ж «нікуди», звідки виникла темної ночі, залишивши немовля напризволяще.

І даремно. Якими лиш «благами» не огортала по-материнському ніжна радянська держава «заключьонну» «мамку»! І полегшена робота — не в шахті, а на поверхні, і додаткові перерви на годування немовлят — «Колонна, стройсь! На кормлєніє шагом марш!», і покращене «висококалорійне» харчування — ложка-дві додаткової каші!

Існували й зовсім казкові пільги, щоправда, не для всіх, а лиш для «своїх». Соціально близьку і «виправлену» системою ісправітєльно-трудових лаґєрєй мамку випускали на свободу, навіть квиточком на пароплав і поїзд забезпечували. Ті, хто зберіг іще хоч краплю совісті, крадькома віддавали нагуляних чад у дитячий будинок, підкидали на чужі байдужі руки, мов кошенят, непотрібні живі сотворіння. Хай там виживає, як зможе. Наше «ґасударство гуманное», замінить і маму, і тата, вигодує, виховає... А дехто сідав у потяг — і через усю матушку-Расєю... Зазвичай першої ж ночі немовля зникало. Не вписувався дитячий плач у палітру звуків злодійської «малини», не любили нові маманькіни «ухажори» маленьких свідків... Чимало їх знаходили викинутими з вагонів між рейками та на узбіччі залізниці. Убивчий закон проіснував недовго, відмінили.

Соціально «неблизьких», політичних, не підпускали до власних дітей на віддаль пострілу. Лише після завершення терміну могла мати обняти своє дитя. Якщо воно ще жило. Вісім із десяти новонароджених в’язнів гинули у перші місяці життя. А тих, кому пощастило вижити, годі було і знайти, й упізнати — в дитбудинках робили все, щоб дитя не знало або забуло свої корені, мову, навіть прізвище.

Саме від такої долі урятувала Галя своє ненароджене дитинча. І хай уже вищий суддя питає її про право розпорядитися життям — і своїм, і чужим.

Ну й спека! Всього лише червень, а все навколо горить, мов на сковороді.

— Вы свободны, капитан!

Нарешті! Можна буде зняти кітель, розстебнути сорочку, вдихнути хоч трохи повітря. Не свіжого, не прохолодного, але хоч повітря, а не сигаретного диму, який висів у кімнаті нарад, перетворюючи ранок на сутінки.

Бдихнути повітря хотілось не тільки йому.

— Капитан Крутов!

— Здравия желаю, товарищ генерал-лейтенант! — витягнувся за всією формою перед старшим за званням, самим заступником генпрокурора.

— Отставить!

Генерал подав руку першим.

— Ну, здравствуй, Виталий Николаевич! Как мама? Давно не бывал дома? Ну, сам рвался из Москвы, сам... Не жалеешь? Наслышан о твоих новых подвигах! Да, натворил ты делов... Мы тебя вверх, а ты... — показав очима на погон, де замість великої зірки сиротливо відсвічували капітанські, малі.

Крутов виструнчився і зустрів погляд Вавілова очі в очі.

— Красивая хоть баба была, чтоб так из-за нее... Ну, молчу, молчу, не скрипи зубами. Я ведь по-дружески, что я, не мужик, не понимаю? Среди них такие