Купальниця - Галина Костянтинівна Вдовіченко
світло-сірий, змінила Кароліну за прасувальною дошкою, роз-
кинутою на кухні. Витягала речі зі стосу білизни, іронічно
спостерігала, як Роберт заглядає у баняки.
— Ото звичка в людини — приходити з гостей голодним! —
дорікнула. — Я навмисно не лягаю, щоб калорії повитрачати, а тут ще й активно дозаправляються. Треба було їсти в рес-
торані! — а тоді до Кароліни: — Зоя може отакий шматок
листкового торта о десятій вечора з’їсти, і їй нічого не буде, уявляєш? Така фігура…
— Я тебе прошу… — Роберт вже тримав величезну канап-
ку в руці, витискав на неї кетчуп.
— Фантастична фігура! Як у хлопчика! Нічого зайвого.
— Дещо все ж таки могло б окреслюватись, — знову подав
голос Роберт.
— Відколи ти жінок обмовляєш?
— Це я вас застерігаю: стрункість — добре, надмірна худор-
ба — ні. Уникайте надмірностей, — і відкусив півканапки.
— А мені подобається… — підвела риску Марина, стріпу-
ючи підковдру. — Можливо, у неї тому така фігура, що вона
не народжувала.
— А скільки їй років?
— Тридцять шість, — невпевнено озвалась Марина, за-
вмерши над праскою. — Так, тридцять шість, вона від мене
на вісім років старша. Роберте, скільки Олегові?
— Десь під сорок… Дівчата, рис, здається, підгорів. Ніби
як відгонить горілим. Понюхай, Марино, ні?
— Не вередуй. Друга вечеря, смакові рецептори вже сплять.
— А як ви з Робертом познайомились? — переводить роз-
мову Кароліна. Їй теж спати не хочеться.
Марина припиняє совати праскою по квітчастій підковдрі.
Вона дуже мила зараз у своєму улюбленому легкому трико-
тажі; сьогодні черга мишачого кольору, хай навіть на якусь
66
годину-дві. Навіть перед сном не надягає халатів. Так і сказа-
ла Кароліні, даруючи їй свій халат у жовті квіточки: не пере-
ймайся, мені халати без потреби, я їх не ношу.
— Вона сказала подружці: цього хлопця не рухати, він
мій, — не відриваючись від журналу та канапки, зронив
Роберт.
— У мене в руках праска! — попередила Марина. І повер-
нувшись до Кароліни: — Твій брат довго домагався мене і на-
решті домігся.
— А як ви познайомились?
— На дні народження! — Марина висмикнула з купки ще
одну підковдру. — Однокурсниця — вона вже кілька років
в Америці живе — покликала нас до гуртожитку. На день на-
родження. Мав бути дівич-вечір, а хлопці почули запах сма-
женої картоплі — і припхалися…
— І тоді ти побачила Роберта і сказала: цього хлопця не ру-
хати?
— Ні, це я бовкнула значно пізніше. А тоді він мені не спо-
добався, бо дуркував цілий вечір і молов нісенітниці. Мабуть, я справила на нього надто сильне враження.
Роберт гмикнув, сховався за журналом.
— Принаймні згодом він мені так казав… Про надто силь-
не враження.
— Я побачив її, — Роберт відклав журнал убік, — і вирі-
шив, що вона з іншого гуртожитку… А вона виявилась до-
машньою. Була розпещена і не вміла прасувати.
У приймачі радіоняні почулося ворушіння, запхикала
Амалія.
— Приймай естафету, — Марина відставила праску, гай-
нула до дитячої кімнати.
Роберт встав до дошки, як бармен до шинкваса, сперся обо-
ма руками: я вас слухаю? Чого бажаєте? І артистично пома-
хуючи дитячими колготками та махровими рушниками, по-
розкладав усе, акуратно розправляючи, на кілька купок.
67
— Попрасував? — обережно притулила за собою двері Ма-
рина, виходячи з дитячої кімнати.
— Самі розпрасуються, — запевнив дружину Роберт. —
І на постіль перейдемо таку, що не потребує прасування.
Шкода часу на такі речі.
* * *
Дивний такий сон. Бере вона до рук напівпрозоре диво, як
ніби квітку-медузу, прохолодну та сяючу, з рухливими пе-
люстками, що ховають всередині яскравий пуп’янок. Не розди-
вишся, що там таке проглядається, сонячно-жовте. Вигадливі
руки запакували подарунок, сховавши в прозору упаковку
згорнутий шалик, а може, це малюнок на білій коробці, об-
рисів якої неможливо роздивитись, чи стулена квітка, або ж
мандарин. Що ж там таке? Кароліна намагається відгорнути
прозорі пелюстки і не може знайти край, і дивується цій щіль-
ній обгортці. З чого її зроблено і як? А поки ковзає пучками
пальців по гладкій поверхні, та починає напинатися жорстки-
ми голками, перетворюючись на скляний вересневий каштан
у кожушку — він тримає усередині свою таємницю, а пальці
далі шукають, як дістатися сховку. Гостинець треба розгор-
нути, у нерозкритому дарунку сенсу немає. Але він не даєть-
ся. Справжній подарунок відкривається не одразу, пригадує
Кароліна складене нею ж гасло і лише тоді заспокоюється уві
сні. Усьому свій час.
5
У голосі мами — погано прихована втома. Вона не може звик-
нути до того, що Кароліни немає поруч, про випускний нічо-
го не чула, незабаром буде перша картопля на городі, тижні за
два братимуться шпортати під кущами. А батько що? Батько —
добре! — підкреслено бадьорим голосом, — з батьком усе га-
разд! З чого Кароліна зробила висновок, що він поруч і все чує.
68
Віта-Їжачок мала невеселі новини: сказала, зателефонував-
ши, що малий погано спав, горло жахливе, прописали анти-
біотики в уколах, і як добре, що є Кароліна, що діла йдуть, гроші капають, буде тепер за що купити малому ліки, і свіжу
полуницю, і нову машинку, і хай живе його величність випа-
док, що їх з Кароліною звів докупи!
За відсутності Віти Кароліна розгорнула бурхливу актив-
ність. Будь-якою ціною, будь-якими зусиллями треба було ви-
штовхати подарункове діло вгору. Вона прикликала всю свою
фантазію та смак, переглядаючи відповідні сайти та надихаю-
чись дизайнерськими пропозиціями, далекими від подарунко-
вої сфери. Вона зменшила частку платні за роботу пакуваль-
ниці в загальній сумі за послугу, запропонувавши натомість
ширший вибір матеріалів для оформлення подарунків. Покуп-
ці, вивчивши таблицю цін, охоче замовляли складні пакуван-
ня, заощаджуючи на оплаті праці пакувальниці.
Спробувала прогнозувати напливи замовлень, але з цим на-
разі не складалося. Покупців біля пакувальної ятки було то гус-
то, то пусто.
Виведи алгоритм, — радив брат, знатимеш, чого й коли че-
кати. Вона добряче підзабула, що воно таке, алгоритм; брат по-
яснював «на хлопський розум»: коли відвідувачів більше? у які
дні та години? у зв’язку з чим?..
І Кароліна намагалась зрозуміти, з чим пов’язаний попит, чому в певні дні покупці йдуть, як рибки косяками, і вона лед-
ве встигає, і
