Купальниця - Галина Костянтинівна Вдовіченко
зора.
Йому не відповіли — були вже на своїй хвилі.
— Подивись на цю спідничку, я з неї виросла.
— Як виросла? Ти така сама, як була.
— Трошки поправилась. І психологічно виросла, хочеться
нового. А вона пречудова… Люблю її дотепер. І на цю коф-
тинку глянь. Як вона тобі?
Натхненно поповнили в чотири руки гардероб Кароліни,
зійшовшись на думці: та, що оформлює подарунки, має бути
яскравою та помітною.
58
* * *
Ідея прикрасити ятку припала до душі Віті-Їжачку. Вона
сприйняла пропозицію одразу — лиш глянула на домашні за-
готовки Кароліни. Навіть Робертів газетний пакунок сама
прилаштувала над головою. Вчорашня невдача партнерки її
не відлякала, таких днів, із трьома замовленнями, трапляло-
ся вже сила-силенна.
Домовились так: Кароліна працює — Віта їде на гуртівню
по нові пакувальні матеріали, все одно удвох їм за прилавком
не поміститися. «Наступного разу, — запропонувала Каролі-
на, — на гуртівню я піду, свіже око в цій справі не завадить».
Глянула на своє зображення у вітрині із книжками — сму-
гаста пишна спідничка, блакитна футболка, яскраві самороб-
ні манжети та прикраса з китиць на шиї. І обличчя радісне.
Від чого радісне? Без причини, від надміру життєвої енергії.
Теплі порухи повітря торкаються вчорашніх саморобних «по-
дарунків», ледь помітно погойдують їх на перетинках ятки.
Ще вище — транспарант, напнутий на яскравих стрічках:
«Справжній подарунок відкривається не одразу!»
Щоб не стояти, склавши руки, заходилась перетворювати на
звабливий реквізит коробку з-під вівсянки, викладати малю-
нок з ниток та ґудзиків на папері-рогожці. За її руками за кіль-
ка хвилин вже спостерігав хлопчик років семи-восьми. Почув, що його гукають, озирнувся — помахав мамі, що повернула
у відділ парфумів: я тут залишусь, і знову завмер, не зводячи
очей з миготіння паперу, ниток та дрібного причандалля.
— Як ти думаєш… — звела на нього очі Кароліна, — з зе-
леною краще? Чи з синьою?
Хлопчик зніяковів від того, що до нього звертаються за по-
радою.
— Не знаю, — прошепотів він, йому і синя, і зелена нитки
видавались доречними.
Зараз до мами побіжить, подумала; однак малий не ворух-
нувся.
59
— Візьму синю та зелену, так гарніше, — сказала Кароліна.
Мамі того хлопчика коробка теж сподобалась. Попросила
так само запакувати парфуми, куплені для подруги.
Два хлопці-підлітки підійшли, заговорили наввипередки.
Хочуть підігнати другові на його днюху мощну флешку, але
так, щоб наколоти його, нехай подумає, ніби вони якусь бай-
ду непотрібну впарити хочуть. Газетну «ляльку» треба — та-
ку як ця, вгорі, щоб Сєрий розгорнув, а там тіпа ще згорток, другий розгорнув — а там ще один… Зробите таке? З газети
та синьої ізолєнти?..
Довелося скористатися Робертовим ноу-хау, крутити газет-
ний пакунок, перетягувати синьою ізоляційною стрічкою, що
її прихопила з дому для інших потреб, ще й зважати на коман-
ди: лишіть того кабана! цю фотку в газеті з тим рилом, нехай
вона буде згори! Пакуночок перетворився на пакунок, тоді —
на пакунище розміром з баскетбольний м’яч, і фото хряка опи-
нилось там, де треба, і хлопці пішли собі, пересміюючись, за-
доволені, у передчутті реакції з боку іменинника Сєрого.
За тим усім спостерігав якийсь чолов’яга, тоді підійшов, упаковку з високими келихами — грюк об стіл, загорніть для
дружини, тільки не в газету…
Пішли справи. А що тому причиною — невідомо. Чи то но-
ве оформлення ятки та сяючий усміх продавчині свою роль
зіграли, чи то в того першого хлопчика, з мамою та парфума-
ми, рука була легка, хоча скоріше б сказати — погляд легкий.
Кароліні крила за спиною тріпотіли, увесь торговий центр їй
зараз був милий, усі ці заклопотані люди — рідні, з покупка-
ми, що перетворювались під її руками на неповторні пода-
рунки.
Стрункій, чорнявій, як циганка, дівчині теж щось треба. Во-
на прискіпливо, спідлоба, оглянула Кароліну з ніг до голови:
— З якого задуп’я узялася фіфа?
Кароліні й мову відібрало. Несподівана брутальність за-
скочила так, що одразу й не знайшлась, що відповісти.
60
А тій, чорнявій, відповідь ні до чого.
— Чудо в пір’ї! — кинула й пішла як ні в чому не бувало, впевнено й розкуто.
В уніформі, лише тепер помітила Кароліна. Десь тут пра-
цює. Що за дуркецало?
Брат пояснив за обідом, хто така, але спочатку зажадав по-
дробиць:
— Яка вона? Як виглядає?
Кароліна опустила голову, глянула спідлоба, пирхнула:
— Чудо в пір’ї! — навіть інтонацію тої дівчини відтвори-
ла; продемонструвала, підвівшись, як та від неї пішла.
— Це гуцулка Ксеня, — зробив висновок брат. — З відділу
тканин.
— Не знаю, звідки. У зеленому костюмі, десь тут працює.
— Кажу тобі, гуцулка Ксеня. Вона сама себе так називає.
Я скажу їй, що ти моя сестра, і вона від тебе відчепиться, бан-
дитка.
— Скільки можна тобою прикриватися?
— Ні, ти не зрозуміла. Тут саме той випадок, коли варто
підкреслити, що ти моя сестра.
— Поясни.
— Вона неправильно сприймає ситуацію, вона не знає, що
ми родичі. Думає, романтичні стосунки. Знавісніла переслі-
дувачка. Нікого до мене не підпускає.
— А чого вона має до тебе когось підпускати чи не підпус-
кати? До чого тут ти та вона?
— Ні до чого. Але вона думає, що її наполегливість не бу-
де даремною.
— А ти що думаєш?
Брат розвів руками, усміхнувся.
— Ти її відшивати не пробував?
— Ну й слово… Відшивати. Усе не так примітивно, як я то-
бі пояснив… Та й вона непогана дівчина, тільки от вбила со-
бі в голову дурниці… тут не варто реагувати дубово. Не мож-
61
на тут кавалерійською атакою, розумієш?.. Краще спустити
ситуацію на гальмах. І все владнається.
— Роберте! Ти унікум.
— Чого це раптом?
— Ти один з небагатьох, хто піклується навіть про тих, хто
завдає тобі зайвого клопоту.
— Я краще по каву сходжу.
— Почекай з тою кавою. Ти не жалієшся, не чула жодного
разу, щоб ти на щось чи на когось жалівся. І всіх намагаєшся
зрозуміти. Усіх. Навіть таких дівчат, як ця задирака.
— Але це не означає, що мене все влаштовує. У собі та в ін-
ших.
— Я хочу бути на тебе схожою, — провадила далі Каролі-
на. — Не жалітися. Не копирсатись у минулому.
— Яке в тебе минуле…
— В усіх людей
