Купальниця - Галина Костянтинівна Вдовіченко
пирсається, витягаючи назовні щось старе. Якісь образи, по-
биті цвіллю. А я не хочу. Зайшла в новий день, замкнула за
собою двері в попередній, усе, живу далі. І на сьогодні я жа-
літися не хочу. І майбутнього не хочу боятись.
— А ти хіба його боїшся?..
— Трошки є.
— Хоча страх — це нормально. Якщо його зовсім немає —
тоді в людини проблеми.
Роберт сходив по каву. Спитав, повернувшись:
— Слухай, Кароліно… Чому ти нікуди не вступаєш?
— Я вже пролетіла цього року. Здала тести з історії і тако-
го там понаписувала, що з інших предметів навіть не пробу-
вала, зійшла з дистанції.
— Не розумію, чому ти упівсили в школі вчилася.
— Було нецікаво.
Торкнулась братового зап’ястя, повернула до себе годин-
ник — час повертатись. Витягла з наплічника дзеркальце з ме-
реживним руків’ям, уважно і коротко обдивилась, чи все гаразд
62
в обличчі, поправила волосся. І боковим зором із задоволен-
ням зауважила, що брат милується нею, а може, просто задо-
волений тим, що вона користується його подарунком.
* * *
Різко й голосно дзенькали гральні автомати, наповнюючи про-
сторий хол кінотеатру монотонною штучною музикою; миго-
тіла відеореклама; міцний запах свіжого попкорну стояв у по-
вітрі. У квитковій касі, перед обличчям сяючого монітора, повернутого до відвідувачів, Кароліна розгубилась: як у цій
схемі глядацького залу орієнтуватись?.. Однак, поки Павло ви-
бирав їм місця, вже й зрозуміла: сірі клітинки означають, що
ці місця куплено чи заброньовано; жовті, зелені та червоні —
вільні, а кольором різняться залежно від вартості місць.
— Беру максі, — чи то запитав, чи то повідомив Павло, вса-
довивши Кароліну на одну з довгих отаманок з велюровим
верхом.
Вона чекала на нього, із задоволенням витягнувши ноги
в Марининих босоніжках, на піврозміру менших, ніж треба.
Працювала нині від ранку до вечора, бо Віта-Їжачок залиши-
лася вдома з хворим малим.
Павло повернувся з двома пляшками кока-коли і паперо-
вим відром смаженого попкорну.
— Це для кого? — засміялась вона.
— Для нас. Максі-порція. Фільм довгий…
Одна пара, приблизно ровесники Кароліни, обіймалися по-
руч, ні на кого не звертаючи уваги. Хлопець мружив очі, при-
ймаючи доторки дівчини до свого обличчя та шиї, раз у раз, нахилявся, торкався губами її губ. Старша жінка робила ви-
гляд, що уважно роздивляється навсібіч, насправді ж затри-
мувала погляд лише на тих двох закоханих. У неї на обличчі
було написано, що вона почуває себе ніяково, вторгається на
чужу територію, але нічого зі собою зробити не може, бо ці-
кавість бере гору.
63
Фільм теж був про кохання, але артисти не давали можли-
вості забути, що це лише фільм. Якби Кароліна була режисе-
ром, вона б у найважливішій сцені сказала актрисі: ні, усе не
так! Зроби те саме, але по-іншому; не обертайся так театраль-
но, не роби такі великі очі, будь природною. Вона б навіть по-
казала, як цю сцену варто зіграти. І їй бракувало в цьому філь-
мі чуттєвості, справжньої, прихованої, таємної, бо ті екранні
закохані більше нагадували брата і сестру, нічого магнетично-
го між ними не відбувалося, жодної іскри не проскакувало.
Павлові фільм сподобався. Попкорн у відрі-максі вони так
і не подужали.
Коли їхали в метро, зателефонував Роберт, коротко поці-
кавився, чи все гаразд. Варто буде їх познайомити, він поба-
чить Павла і більше не переживатиме за неї.
— Моя мама колись любила цю пісню, — сказав Павло. —
Оцю, що на твоїй мобілці. Це ж «Матіа Базар»?..
Лише секунда знадобилась Кароліні, щоб згадати ім’я, що
його почула від брата.
— Антонелла Руджеро, «Римські канікули», — підтверди-
ла вона.
Дивна в неї пам’ять — зайве забуває одразу, а за потреби зга-
дає усе і за необхідності запам’ятає усе. Одного разу в класі по-
сперечалась, хто запам’ятає абзац тексту з підручника один до
одного — лише вона одна з усіх і відтворила той уривок.
* * *
— Мені подобається, — говорив тим часом Роберт дружині, —
власне, це мені й подобається, що вона сама вирішує: так або ні.
Можна було б погодитись на те, що саме йде до рук, принаймні
зараз, на цьому етапі. А вона вибирає. Щойно приїхала, а вже очі
горять, вже справи пішли. Період безнадії пропущено, як зайва
ланка, а його, зауваж, майже нікому не вдавалося обминути.
— А може, цей період ще попереду… Глянь-но, як тобі
такий варіант?
64
Марина готувала собі одяг до дня народження подруги. Ше-
хови запросили їх на завтра, і Марина сподівалась залишити
дітей на Кароліну, хоча в неділю у дівчини можуть бути свої
плани. Особливо після походу в кіно з новим знайомим.
— Нормально, — кивнув Роберт.
— Хоча… — повернулась до своєї думки Марина, — забе-
ри в неї зараз цей пакувальний столик, і вона вигадає щось
інше. Ви справді подібні. Яку сорочку завтра одягатимеш?
— У новій футболці піду. Спека. Яке аранжування, послу-
хай… — і зробив музику голосніше.
Коли він був удома, майже завжди вмикав музичний центр.
* * *
Автомобілів ніхто не брав, було бажання розслабитись за ве-
черею у плавучому ресторанчику на Дніпрі і не сідати за кер-
мо. Шехови заїхали по друзів на таксі, побачили біля під’їзду
всіх Керів, вийшли з салону привітатись.
— Це моя сестра Кароліна, — сказав Роберт, — а це наші
друзі, знайомтесь: Зоя та Олег Шехови. У Зої сьогодні день на-
родження.
— Вітаю, — озвалась Кароліна, розглядаючи Зою.
— А ви чого мовчите? — до доньок.
— Добрий день! — піднесла голову Крісталіна.
— Добрий день, — озвалась Амалія.
— Вітаємо з днем народження! — підказав Роберт.
— Вітаємо! — повторили дівчата.
У жінки — видовжене обличчя, бездоганна стрижка, малень-
ке гостре підборіддя та уважний погляд. Сукня з тонкого синьо-
го трикотажу ефектно облягає худорляву фігуру. Єдина прикра-
са — браслет, прозорі камені різних кольорів у срібній оправі.
Ані кульчиків, ні перснів. Вона пошукала щось у сумочці — і ви-
дала дітям по шоколадці, шоколадок було дві. Жінка усміхну-
лась до Кароліни: буду винна. Вони з чоловіком пасували одне
одному — доглянуті, свіжі, пахкі, у хмарках дорогих парфумів.
65
Пізно ввечері брат з дружиною повернулись додому, і Ма-
рина, перевдягнувшись у домашній костюмчик,
