Купальниця - Галина Костянтинівна Вдовіченко
цівка диму відхилялася вбік, обминаючи співрозмовника. Очі
жінки мали такий самий глибокий колір гречаного меду, як те-
пла напівпрозора яшма. Кароліна готова була почати курити не-
гайно і тому лише, що не годна була відвести погляду від того, як це робить Зоя. Збагнула натомість, що Марина не потерпить
неподобства біля своїх дітей, і відмовилась від цих думок.
Від кожної з трьох жінок було що взяти собі, як нагороду за
спостережливість та вміння вибирати найкраще з того, що на-
лежить усім. Унікальна збірка Кароліни не коштувала нічого і бу-
ла водночас безцінною. Кароліна не просто копіювала, не лише
повторювала, вона адаптувала свої надбання, вдосконалювала
їх за потреби, а тоді вже й сама згодом не могла з точністю ска-
зати, що й від кого взяла. У Марини, скажімо, була танцююча хо-
да, легка й граціозна. За два тижні перебування у Києві Каролі-
на з її потребою та вмінням наслідувати, копіювати все, що
подобається, перейняла цю повітряність руху, і летюча хода ста-
ла її власністю, не переставши належати й Марині.
Навіть від неповороткої простакуватої Наливайко було що
запозичити. У неї був лагідний сміх, переливчастий, як звук во-
ди між річковим камінням — прізвище промовисто підтвер-
джувало це спостереження. Сміх звучав заохочувально — гу-
би слухачів самі розтягувались в усмішки, коли Наливайко
сміялася з дотепів чоловіків. Вона так грайливо відкидала го-
лову назад, оголюючи білі зуби, що Кароліна незчулась, як не-
усвідомлено повторила цей жест.
Того дня, коли приїхав, нарешті, Павло.
Воно вийшло природно, ніби вона завжди так сміялась.
— Рада мені? — тільки й запитав Павло.
80
У його словах та погляді відчувалося неабияке самовдово-
лення господаря ситуації.
Щойно піднялися сходами, щойно за ними клацнув замок
у дверях, як Кароліна перехопила ініціативу. До дідька чай!
Вона не хоче чаю! Заскочений її активністю Павло лише під-
сміювався, трохи ніяково. А тоді й самого накрило. Неймо-
вірна дівчина ця Кароліна, така, здавалось, тиха й скромна, якщо пригадати, якою мишкою сиділа в купе, і така нестрим-
на й безсоромна, коли вони опиняються тепер удвох. Вона по-
добається йому такою, захопленою несамовитою жагою, але
це й лякає його і дивує, і він не приховує свого здивування.
— Де ти всього навчилась? — каже він, коли лагідний віте-
рець ніжності приходить на зміну буревію почуттів.
Кароліна не відповідає. Ця фраза звучить у голові настир-
ливими довбешками і через п’ять хвилин, і за годину, і на-
ступного дня.
Де. Ти. Цього. Навчилась. Бум-бум-бум-бум.
Гатить, ніби цвяхи забиває. Фраза, що призначалася їй, але
не мала до неї жодного стосунку.
* * *
Вдома штормило.
— …А ти?.. — голос Марини бринів від обурення. — Ти що
робив на моїй сторінці?
— Та ти сама залишила Фейсбук відкритим! Я випадково
побачив!
Брат теж був в ударі.
— І я випадково почула! Щоб ти знав! І воно мені ду-у-уже
сподобалось! Сюсі-пусі. Сю-сю-сю… Гуцулко Ксеню, я тобі
на трембіті…
— Марино, — збавив оберти брат. — Не кажи дурниць.
— А ти не роби дурниць! — не відступала Марина.
Вони так захопились з’ясуванням стосунків, що не поміча-
ли напруженої тиші в дитячій, де принишкла Кріста зосере-
81
джено гризла нігті, а мала Амалія, спостерігаючи за сестрою, готова була ось-ось розревітися.
Через які дурниці часом сваряться дорослі розумні люди!
— Ну що, мацьопство? Сидите? — Кароліна поставила свій
наплічник в куток. — А біля під’їзду, знаєте, що робиться? Бі-
ля під’їзду гуляє маленький… ризеншнауцер!
Дівчата не зводили з неї очей.
— Чесно, ризеншнауцер. Називається… — пригадала, як
господар кликав песенятко. — Тутті! Просив передати, що
хвилин двадцять ще буде на вулиці. Побігли?
Малих не треба було кликати двічі. Підхопилися разом,
Кароліна лиш гукнула в бік кухні: ми гуляємо! Кофтинки
взяли! І вшилися з дому. Нема такої сім’ї, яку бурі завжди
оминають.
Маленькому песенятку невидимий вітер дмухав у мордоч-
ку. Шерсть довкола вологого ґудзика стовбурчилась чорною
кульбабкою. Тутті кумедно тупцював на грубих лапках, пхав
носа до трави, до якоїсь невидимої мурашки і пчихав.
Він був вугільного кольору — увесь, від носа до хвоста.
Малі реготали, повсідавшись навпочіпки біля Тутті й склав-
ши руки в невимовному захваті. Можна погладити, по-
блажливо дозволив сусід, і дівчата потягнулись тремтячи-
ми ручками до лискучої спинки. Від надлишку ніжності їм
перехоплювало подих.
6
Ніхто й не подумав відмовитись від прогулянки, хоч день піс-
ля дощової ночі видався холодний, просякнутий сирістю, ні-
би й не червневий. Літо влаштувало собі неоголошену перерву
від спеки. Вітер проймав до кісток, особливо на Володимир-
ській гірці. Спустилися нижче до Дніпра, посперечались, вдивляючись, де їхні будинки. Правіше від Московського
мосту, ще далі, приблизно на рівній відстані між двома церк-
82
вами — там будинок Керів, не видно звідси. А будинок Ше-
хових на станції «Мінська» тим більше не побачиш.
Діти товклися під ногами, малювали гілками кола на воло-
гій чорній землі. Дорослі стояли скулені, міркуючи, чи не вар-
то повернутись у тепло.
— Змерзли? — озвався Олег Шехов. — А я щось маю! —
І ніби фокус показав: на пеньок ліг стосик маленьких кана-
пок з салом.
— Ну… як на те пішло… — повела бровою Марина і ви-
шпортала з великої сумки пакет з домашніми пиріжками та
пластикову пляшку вишневого соку. — Ще десь… Де ж во-
на?.. Серветка для дітей. Правила б нам за скатертину.
У нетрях безрозмірної сумки знайшлись і серветка, і одно-
разові стаканчики. У руках Олега невідомо звідки взявся шкі-
ряний футляр з крихітними металевими стопочками та плас-
ка мисливська фляга.
— По три краплі, як профілактика від застуди.
Аромат пиріжків та канапок збуджував апетит, прозора рі-
дина холодила пальці через металеві стінки тонких келишків.
— Це горілка? — запитала Кароліна.
— Ображаєте! — кахикнувши, озвався Олег. — Хіба я мо-
жу запропонувати дамі горілку?.. Це чистий спирт!
Кароліна недовірливо понюхала келишок.
— Горілка! — глянула на Олега з докором. І з подивом —
на решту, бо не зрозуміла, чого всі регочуть, обмінявшись
швидкими поглядами.
Ще раз понюхала.
— Це Булгаков, — пояснила Марина. — Олег цитує «Май-
стра і Маргариту». Питимеш горілку? Чи сік?
— Ковток за компанію можна, — відповів за неї Олег, —
доросла ж
