Купальниця - Галина Костянтинівна Вдовіченко
довкола позначки «посередньо», варто сходити в дорогий рес-
торан. Такий, як на першому поверсі торгового центру, з ви-
шуканим інтер’єром у золотисто-брунатних тонах та біло-
сніжним посудом на хрустких скатертинах. Не для того, аби
поїсти, а заради куражу та свіжої порції життєвого азарту; щоб потренувати почуття самовпевненості, яке знадобиться
за межами ресторану. Не варто, однак, забувати про певні
правила. Головне — не сірими мишками й бочком-бочком
проскочити досередини, озираючись, де б тут присісти нена-
довго… А впевнено попрошкувати до найкращого столика
і, не чекаючи меню, не вишукуючи, що дешевше, одразу за-
мовити те, за чим власне й прийшли — якийсь дріб’язок —
каву чи мінеральну воду, але зробити це артистично й весе-
ло, з повагою до себе та того, хто прийматиме замовлення.
Вони так і зробили. Два келихи шампанського «Артемів-
ське червоне» та два салати з тропічних фруктів у грейпфру-
тових «кошичках» посприяли відвертості.
Вони ніколи дотепер не говорили про особисте.
73
Віта-Їжачок не бачила батька свого Віталика рівно рік,
з минулого свого дня народження, та й тепер сумнівається, чи побачить. Але нервовий дрож її вже б’є. І не знати, чи хо-
че тої зустрічі, а чи ні.
А той, руденький — похопилась, чи не забагато про себе
говорить — симпатичний такий, це твій хлопець? І Кароліна
несподівано розповіла, як вони познайомились у поїзді, і як
багато в них виявилось спільного, як події блискавично роз-
горнулись, і що це її перше доросле кохання.
Віта уважно слухала, підперши обличчя кулачком, а Ка-
роліна говорила й говорила. А може, то шампанське було
вин не. Запивала ним кожну ложку фруктового салату, як ка-
шу чаєм у дитячому садочку, і дрібні пухирці газу лоскотали
язик та губи, обсідаючи шматочки ківі та апельсина.
— Шкода, що ти не куриш! — Віта забрала руку від що-
ки. — У мене цигарки закінчились. А тут пачка курива, уяв-
ляю, скільки коштує…
Кароліна озирнулась, офіціант миттєво відреагував на її
погляд.
— Я вас слухаю, — опинився поруч.
Кароліна просяяла йому назустріч сонячною усмішкою.
— Ви не могли б нам принести сигарету?..
— Пачку сигарет, — ґречно повторив він замовлення. —
Яких саме?
— Ні, нам не потрібна пачка, — Кароліна торкнулася сво-
го пишного волосся повільним жестом, який підгледіла в Ма-
рини. Вона не зводила погляду з офіціанта, вишколеного, сер-
йозного, у білосніжній сорочці та чорному метелику. — Ви
просто стрельніть там у хлопів.
І усміхнулась щиро, як товаришу.
Хлопець повагався, але пішов. А повернувся з сигаретою, якось по-новому глянувши на Кароліну, неофіційно, ніби на
мить відчув себе не на роботі.
74
У ресторанчику дівчата не засиджувались, у кожної були свої
справи, та й Павло вже чекав. Кароліна глянула на нього і відве-
ла погляд, щоб не видати свого нетерпіння. Вона прагнула ба-
чити його щодня. Але щоб він одразу віз її до себе, у своє спар-
танське лігво, без жодної зайвої речі. Головне — чимшвидше
дістатись туди, притискаючись до Павла в метро або сидячи
в нього на колінах у переповненій маршрутці, подумки підганя-
ючи час, аби нарешті почути, як за ними клацає дверний замок.
Хлопець, що ділив з Павлом помешкання, раніше дванадця-
тої вечора додому не повертався. Вони встигали вийти з квар-
тири за годину до опівночі. Жодного разу з тим хлопцем не зу-
стрілися.
Павло демонстрував неабияку витримку, а може, справді пі-
клувався про те, аби нагодувати голодну Кароліну. Йому подо-
балось догоджати їй. Він садовив дівчину у тверде крісло з вузь-
кими дерев’яними ручками та йшов на кухню, зупиняючись та
договорюючи фрази по дорозі, десь у коридорі, так що доводи-
лось напружувати слух. І повертався до теми з того місця, на
якому зупинився. Вона неуважно слідкувала за його словами, чекала, відчуваючи, як нездарно минають хвилини, поки заки-
пить чайник, поки Павло акуратно, за всіма правилами заварить
чай, неодмінно розсипний якісний чай, у заварнику, а ніякі не
пакетики з нитками, що їх зневажав, поки поставить на низень-
кий столик горнятка. Чайна церемонія мало цікавила Кароліну, вона не хотіла чаю, не хотіла їсти, у животі пульсувало млосне
нетерпіння. Коли? Коли, нарешті? Це було повне затьмарення.
Вона чекала моменту, коли він торкнеться її і час зупиниться, і все зникне, окрім них та їхнього гарячого дихання.
Він був чудовим хлопцем, розважливим та правильним. Він
усе робив акуратно і в певній послідовності. Неймовірну втіху
їй приносило споглядання його руки в золотому пушку, коли
тримався поручня у метро або гортав свій записник. Темно-
рудий колір його волосся видавався їй найдосконалішим з усіх
можливих, його голос перевертав їй душу. Він усе впевненіше
75
облаштовувався у її думках, витісняючи все на другий план.
Вона біля нього відкривала себе невідому. Так ось, виявляєть-
ся, яка я є, думала вона здивовано. Поза визначеннями «хоро-
ша» — «погана». Просто ось така, нетерпляча, ніжна, смілива, вільна. А люди, яким вона потрапляла в ті дні на очі, затриму-
вали на ній погляди, а тоді й за собою зауважували дещо див-
не — настрій безпричинно йшов угору, усмішка не сходила
з обличчя…
* * *
Павло поїхав на Закарпаття на чотири дні. Сто годин без ньо-
го треба було наповнити по вінця, щоб легше пережити цю по-
рожнечу.
Була субота, вихідний. На «точці» працювала Віта, залишив-
ши сина з колишнім чоловіком. Він привітав-таки Віту із днем
народження, збудивши в ній приспані надії.
Вдень Кароліна повела дітей на «Червону Шапочку» у «Теа-
тріон» на проспекті Героїв Сталінграда. Атмосфера там була
підкреслено домашньою: на вході всі перевзувались у прине-
сені з дому капці чи залишались у шкарпетках, проходили до
глядацького залу, придивляючись до яскравих горняток вздовж
полиць та щойно викладених на деко звіряток з тіста, які зараз
же опиняться у духовці, і ще триватиме вистава, як печиво спо-
вістить про свою готовність смачним здобним духом. Артис-
ти зустрічали глядачів як бажаних гостей у себе вдома.
Не лише Кріста, але й мала Амалія сиділи, немов зачарова-
ні. Вистава поглинула всіх, разом з Кароліною, яка навіть про
Павла забула. Про все на світі забула. Лиш білявий хлопчик, що заважав усім, змусив врешті-решт свою маму підхопитися, вона витягла його за руку, усі подумали — закінчилась виста-
ва для непослуха. Але після енергійної виховної паузи вони по-
вернулись назад, малий був
