Купальниця - Галина Костянтинівна Вдовіченко
ну ятку розміром усього лиш метр на метр, дівчина орендує. Тут
ніби й нема де розгорнутися. Але над головою та по ліву-праву
руку — маленькі зручні полички, під стільницею — місце для
пакувального матеріалу, і вся передня поверхня тумби вільна.
Ще й дашок не задіяний. Скільки всього зробити можна!
Брат ідеї здивувався, а тоді випнув губу: хоча… спробувати
можна… щось у цьому є!
* * *
Кароліна кладе перед дівчиною-їжачком коробку зі своїми
дзеркальцем та гребінцем з металевим мереживним руків’ям.
— Вибирайте папір, — озивається дівчина.
— А ви який пропонуєте?
Дівчина кладе перед нею два рулони на вибір, вихопила їх
з-за спини, не дивлячись: «зебру» та «зерна кави на дерев’яному
тлі». Кароліна вагається. Як на її смак, ні та, ні та не підходить.
Дівчина-їжачок мовчки чекає, поки покупець визначиться. Її
думки десь далеко-далеко.
— Як вас звати? — запитує Кароліна.
51
Дівчина здивовано відповідає:
— Віта…
— Віто, — на обличчі Кароліни спалахує усмішка, — ві-
зьміть мене до себе в помічниці.
Кароліну несе на хвилях піднесення. Вона викладає свій
план, від його реалізації має бути зиск і Віті-їжачку, і Кароліні.
Якщо ж не вдасться — що ж, принаймні ніхто нічого не втра-
тить. Але має вдатися. Мусить вдатися.
Віта уважно слухає, тоді каже:
— Не знаю, хіба лише сьогодні… Сьогодні мені додому тре-
ба чимшвидше. У садочку малого карантин. До обіду сусідка
з ним побуде, а далі — роби що хочеш… — Віта розмірковує
вголос. — Гаразд, сьогодні попрацюй. Але ж… — Їжачок замис-
люється. — Я ж тебе зовсім не знаю… А що, як ти мої рулони
забереш?
Кароліна усміхається. Достатньо сказати одне чарівне сло-
восполучення про сестру Роберта Кері, але вона мовчить. Во-
на вже побавилася вчора цією фразою, досить. Нема чого за
брата ховатися.
— Візьми мій паспорт до завтра… — невпевнено пропонує
вона, теж перейшовши на «ти».
Нічого більш переконливого їй на думку не спадає.
— Тут пакувального матеріалу на дві тисячі, — Їжачок про-
пускає пропозицію повз вуха. Вона вагається, вона хоче зали-
шити на Кароліну свою ятку, це помітно.
— Якби в мене було дві тисячі, — каже їй Кароліна, — я б їх
тобі залишила в заставу. Але швидше за все я одразу витрати-
ла б їх на сумку. Он у тому відділі.
Їжачок дивиться туди, куди показує Кароліна. Вона там ще
ніколи не була, хоч і поруч працює. Надійна напарниця їй не
зашкодила б. І витрати за можливість тут працювати вони по-
ділили б на двох…
— Привіт, Кароліно! — махає рукою Оля з книгарні на-
впроти.
52
— Ви знайомі? — обличчя Віти світлішає.
— Я сестра Роберта Кері, — нарешті витискає із себе. Не
обійшлося без братової підтримки.
Але почуте не справляє на Віту жодного враження.
— Хто це?
— Роберт Керя працює у вас. Он за тими дверима, — по-
казала в кінець безкінечного скляного простору.
— А-а-а! — доходить до Віти. — Чого ж ти мовчиш?.. — во-
на вже прокручує ситуацію у новому напрямку. — А ти про-
бувала колись подарунки пакувати?
— Я в Інтернеті все роздивилась. Не бійся, нічого не по-
псую. Скільки ти платиш за день оренди?
— Тут за місяць рахують, а не за день. Тисячу гривень за
місяць.
— Це всі витрати?
— Та яке всі! Є ще єдиний податок підприємця, є внесок
у пенсійний фонд… Плюс матеріали. Загалом — ще стільки ж
набігає…
— Ну давай, короче, я спробую. І думаю буде зиск і тобі, і мені.
Віта нарешті погоджується.
— Прийду після п’ятої, — каже, збираючись; паспорт Ка-
роліни ховає до сумочки. — Пояснює, на що варто вважати, що скільки коштує і що робити, коли в туалет треба відійти: он дівчата з книгарні приглянуть за товаром.
Потік людей пробігає попри ятку, не звертаючи уваги на Ка-
роліну. Вони стовбичать тут удвох — дзеркальна тумба і паку-
вальниця подарунків без подарунків. Залишки впевненості по-
ступово тануть, Кароліну огортає сумнів, який через півгодини
переходить у відчай. Чи не забагато вона собі нафантазувала?..
З книгарні виходить хлопець. В руках у нього — листівка
та мистецький альбом, на обкладинці написано «Катерина Бі-
локур», решта слів затулені рукою. Подарунок для когось.
Хлопець кидає на Кароліну погляд.
53
— Добрий день, — озивається вона.
Хлопець здивовано пригальмовує, злегка повертає голову
вбік, перевіряє, чи, бува, за ним ніхто не йде. Бо до кого ж ві-
тається ця сонячна дівчина з пишним волоссям?
— Добрий день, — повторює вона.
— Добрий день, — відповідає хлопчина.
— Можливо, варто гарно запакувати? — провадить Каролі-
на (якщо листівку купив, це точно подарунок). — За двадцять
гривень зроблю, як за двісті.
Хлопець усміхнувся, поліз до кишені, витяг двадцятку.
— Остання. Додому пішки піду.
— Першому покупцеві — знижка. Мінус дві гривні.
— Тоді поїду, — усміхається хлопець. — Це наша група ски-
нулась, викладачці даруємо, куратору. Вона живопис любить.
Альбом лягає на прилавок. На обкладинці — дві дівчинки
з лійками в руках, поливають буйні зарості квітучих півоній.
Довгий рулон паперу опиняється поруч: на малюнку — яскра-
ві пуп’янки півоній серед зеленого листя. Є інший малюнок —
суцільне густе плетиво з зеленого листя; але той, із нерозквіт-
лих півоній, видається більш доречним. Не так вправно, як
хотілось, а все ж запакувала подарунок. Перетягнула щільною
зеленою ниткою.
— Ось сюди згодом вставите листівку, коли підпишете, —
показала.
Легкий зелений пучечок погойдувався від рухливого повітря, вивершував квіткою святкову композицію. Першою на рахунку
Кароліни. Вона залишилась задоволена роботою, хлопець — теж.
Але більше ніхто не підходив. Кароліна шаруділа папером, розкручувала й закручувала шворки на котушках. Вона вирі-
шила, що на рух люди реагуватимуть краще, аніж на непоруш-
ність. У нападі вимушеної бездіяльності зробила з яскравих
ниток кілька розбурханих хризантем. Народ кидав похапливі
погляди в її бік і біг далі.
— Скільки коштує коробку папером обгорнути?
54
Незчулася, як біля ятки опинилась жінка з коробкою, на ко-
робці — фото електрогрілки.
— Таку коробку — гривень п’ятнадцять.
— У-у-у-у, — здивувалась жінка. — Я думала три гривні.
Кароліна не відповіла, хоча й хотіла сказати, що найдешев-
ший аркуш обгорткового паперу коштує утричі дорожче.
— У вас
