Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

— Цього й слід було чекати, — промовив капітан Георгіу. — Параскивеску, подбай про те, щоб шофера поховали цієї ж ночі. І оскільки ми не зможемо втаїти цей випадок, то треба офіціально повідомити, що водій застрелився випадково. — Потім повернувся до капітана Смеу: — Ходімо, друже! Мабуть, сьогодні це вже останній сюрприз.

Дорогою капітан Смеу спитав з явним занепокоєнням:

— Ти думаєш, що вбивство шофера має якийсь зв'язок з діями цього агента абверу?

— Правду кажучи, я сам цього не знаю! Деякі факти говорять «за», інші — «проти». А загалом — повна невідомість…

— Ти маєш рацію… Доведеться ще блукати манівцями.

— Слухай, Смеу, а хто з шифрувальників супроводжував сьогодні машину? Може, він розповість щось нам.

Капітан Смеу взявся за голову.

— Ти диви! А я й не подумав'. Цікаво!..

— Що таке?

— А скажи-но мені, чи це не дивина? Мабуть, сам «випадок» допомагає нам. З шофером їхав шифрувальник Барбу Васіле.

— Той, що просився на передову?

— Авжеж!..

Капітан Георгіу на мить замислився, а потім заперечив категоричним тоном:

— Дорогий Смеу, твоє припущення зовсім недоречне.

Навіщо було Барбу вбивати водія тут, ризикуючи життям, коли він міг спокійнісінько зробити це в дорозі, ну, скажімо, під час аварії. А втім, якщо хочеш переконатись, то розпитай своїх хлопців. Я більш ніж певен, що від п'ятої до сьомої години, коли могли вбити шофера, Барбу нікуди й не виходив.

— Тоді навіщо він тобі? Чи не вважаєш ти, що після розмови з Барбу, який, на твою думку, ні в чому не винен, нам пощастить натрапити на слід справжнього вбивці?

Капітан Георгіу посміхнувся своєю зверхньою посмішкою, якої не любили його підлеглі.

— Зовсім ні… Я хочу дізнатися, чи не існує якогось зв'язку між аварією твоєї машини і появою того «регулювальника», що його затримав капітан Раковице.

Попрощавшись з начальником другого відділу, капітан Смеу розшукав лейтенанта Тимплару.

— Я прошу тебе, друже Тимплару, надіслати мені вартового для шифрувального відділу.

— Та в мене й так мало людей, пане капітан. І до того ж ваші хлопці розквартировані в тій самій хаті, де міститься й відділ.

— Це байдуже. Не вартувати ж їм вночі. Вони досить натомлюються за день. А втім, у мене є наказ…

— Чий?

— Пана генерала.

— Ну, коли так, то я щось придумаю…

Було вже опівночі, коли Смеу залишив лейтенанта Тимплару і пішов шукати свою квартиру. Некулай Сермешан чекав його на порозі. Повечерявши, капітан швидко роздягнувся. Зморений денною працею та турботами, він зразу й заснув.

Стояв похмурий райок. Небо вкрили чорні хмари.

В усьому селі не знайшлося приміщення, в якому могли б розміститися всі служби КП дивізії, і тому шифрувальний відділ розташувався в хаті одного заможного селянина. Хазяїни переселилися до одної кімнати, а дві інші віддали шифрувальникам.

Того ранку хлопці прокинулись пізніше, ніж завжди, бо звечора взялися розпаковувати речі і полягали спати далеко за північ.

Бурлаку Александру, проворніший за інших, уже встиг умитися. Голий до пояса, з рушником на шиї, він увійшов до кімнати і загукав:

— Поспішайте, хлопці, бо зараз надійде Смеу… Сором вам буде!

Шифрувальники неохоче один за одним вставали і поспішно одягалися.

— Ну, я вже, — гукнув Мардаре Іон, виходячи вмиватись до криниці.

Скоро в кімнаті залишився один Бурлаку. Уламком гребінця він почав розчісувати своє цупке кучеряве волосся, насвистуючи якийсь старовинний романс.

Хоч йому сповнилось лише тридцять три роки, шифрувальники називали його «стариком», як найстаршого в групі. Середній на зріст, але статурний, гарний з лиця, Бурлаку Александру, незважаючи на гострі вилиці, вражав усіх своєю вродою, якою відзначалися чоловіки з Трансільванських Альп. Такими були, мабуть, даки[12] часів Буребісти[13]. Всі любили сержанта за його веселу вдачу і виняткове вміння розповідати різні історії.

Коли шифрувальники повернулись, Бурлаку вже снідав.

— Гей, хлопці, чи не знайдеться у вас цибулі? — запитав він. Але йому ніхто не відповів: в теперішніх умовах легше було дістати пляшку шампанського, ніж цибулину чи головку часнику.

Трохи згодом інші чотири шифрувальники теж узялися їсти хліб і сало.

— Ну, хлопці, як вам подобається наш факір? — обірвав мовчанку Бурлаку, який, попоївши, уже встиг запалити цигарку.

— А що таке? — здивувався Томеску Адріан, що в цю мить був схожий на сполоханого зайця.

Від окулярів у чорній оправі його довгообразе, завжди засмучене лице здавалося ще довшим. Крізь товсті скельця прозирали великі очі, сині-сині, як у ляльки. Високий лоб, помережаний зморшками, переходив у великі залисини.

І хоч найпричепливіший офіцер не зміг би прискіпатись до його солдатської виправки, однак з першого погляду можна було сказати, що це інтелігент. Військова уніформа пасувала йому не більше ніж каска і автомат преподобному панотцеві.

Якщо Бурлаку, дотепного оповідача, шифрувальники любили, то Томеску вони тільки поважали. І хоч кожен з них протер уже не одні штани на партах у ліцеї, а потім, крім Бурлаку, вони вчилися ще й на факультетах, проте всі розуміли, що той переважає їх не тільки своїми знаннями, а й тверезим розумом.

— Як він дав згоду на укомплектування нашої групи?

— А хіба це його воля? — заперечив Пеліною Влад. — Генерал так розпорядився…

— Знаю. Але ж доповідна записка нашого капітана потрапила спершу до