Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

безлюдному шосе. І лише коли вся колона прибула на місце, один шифрувальник, що їхав попереду, помітив її відсутність. Він негайно доповів мені. Я попросив у Попазу грузовика і вирушив на розшуки. Уявляєш, що я пережив за той час. Коли поверталися назад, вже почало сутеніти. Можливо, цьому випадкові не варто надавати значення, але я тільки про нього й думаю.

— Чому?

— Надто вже дивний тут збіг обставин.

Георгіу посміхнувся:

— Ех, Смеу, і чому ти не в контррозвідці. Показав би нам, як слід працювати.

— Не жартуй. Я не бажаю тобі опинитися на моєму місці.

— Та я зовсім серйозно.

І він розповів про арешт «регулювальника» та його самогубство.

— Коли так, цей шофер зв'язаний з німцями.

— Ми зараз це побачимо.

Георгіу викликав вістового і послав його за молодшим лейтенантом Параскивеску.

— Параскивеску, — звернувся він до офіцера, коли той зайшов до кабінету, — піди й приведи сюди водія машини шифрувального відділу. Спершу розпитай у нього про аварію в дорозі. Покладаюсь на твоє вміння вивідувати у людей навіть те, чого вони не розповіли б і рідній матері.

Молодший лейтенант, маючи звичку відповідати лише тоді, коли цього вимагали обставини, задоволено посміхнувся.

— Боюсь, що шофер, по якого ви посилаєте мене в цю пізню пору, вже міцно спить. А коли він справді винен у чомусь, то його зовсім не обрадує нічна розмова з офіцером другого відділу.

— В такому разі піди до молодшого лейтенанта Попазу. Нехай він під якимсь приводом викличе водія до себе.

Але начальник автороти, молодший лейтенант Попазу, в цю мить уже заходив до кабінету. Його пропустив сюди днювальний.

— Бажаю здоров'я, пане капітан.

— Що сталося, Попазу?

— Нещастя, пане капітан. Вбито одного водія.

— Цього ще бракувало! Кого саме?

— Пантелімона Хинку, шофера шифрувального відділу.

— Самогубство… вбивство… От уже випала нічка!.. — невдоволено буркнув капітан Георгіу. І жестом запросив капітана Смеу й молодшого лейтенанта Параскивеску йти за ним.

Машина стояла недалеко від КП дивізії, під низенькою повіткою. Капот був піднятий, а на землі валялись різні деталі, інструменти та ключі. Все це освітлювала електрична лампочка, підвішена до козлів. В сусідньому дворі оглушливо і безперервно тріскотів двигун пересувної електростанції. З-під машини виднілися людські ноги. Здавалось, що водій наполегливо копається в моторі. Однак закривавлена рана на скроні та калюжа крові біля нього свідчили про те, що він мертвий.

— Хто побачив його першим? — запитав Георгіу.

— Некулай, ординарець пана капітана Смеу, — відказав Попазу.

— Що? Мій ординарець?

Некулай Сермешан, стоячи недалеко від машини, злякано тремтів.

— Я, пане капітан. Шукав вас на КП, щоб покликати на вечерю. Та якийсь пан студент сказав, що вас там і не було. От іду я далі вулицею і гадаю, де це ви засиділись. Коли раптом побачив у дворі нашу машину. Давай, думаю, зайду і запитаю в Пантелімона, куди він завіз багаж, бо, як мені сказав той пан студент, у домі, де розмістився пан генерал, для нас не знайшлося місця. Заходжу в двір — Пантелімона не видно. І раптом я побачив його ноги. «Гей, Пантелімоне, гукаю, куди ти завіз речі пана капітана?» Мовчить. Ну, думаю, не чує через оцей гуркіт електростанції. «Слухай, Пантелімоне!» — закричав йому знову, постукавши по підошві. Він і не ворухнувся. «Ех, чорти б тебе вхопили, — думаю собі, чи не заснув ти під машиною?» Нахиляюсь і… боже милосердний, що побачили мої очі! Сердешний, нещасний… Прости його, грішного, господи!..

Некулай Сермешан ще більше затрясся і почав хреститися. Чоло його спітніло, на очах виступили сльози.

— Збагнувши, що сталося, — мовив він далі, — я побіг до штабу. На моє щастя, по дорозі зустрів пана лейтенанта Попазу. Розповів йому, і він звелів мені повартувати біля забитого. Оце й усе, пане капітан.

Всі з співчуттям поглянули на цього придуркуватого солдата.

— Добре, Некулай, все зрозуміло, — лагідно мовив капітан Георгіу. — Можеш іти спати. Ти вже відшукав свого пана капітана.

Але ординарець мовчки обійшов машину, став позад капітана Смеу і сіпнув його за рукав:

— Не запізнюйтесь, пане капітан, а то вечеря прохолоне. Квартира тут недалеко. Як вийдете звідси, зверніть ліворуч, і шоста хата на правому боці наша.

— Добре, добре, Некулай! Я не забарюся…

Капітан Георгіу зиркнув через паркан на сусіднє подвір'я. Біля двигуна пересувної електростанції походжав моторист.

— Солдате, підійди-но сюди! — гукнув він.

Але той не почув цього оклику через оглушливий гуркіт.

Капітан крикнув ще раз, уже голосніше.

Солдат, угледівши офіцера, миттю підбіг до паркана.

— Я слухаю вас, пане капітан!

— Чи давно ти стоїш біля мотора?

— Та, мабуть, з годину, пане капітан.

— А не чув ніякого пострілу?

— Ні, пане капітан! — відказав солдат, трохи подумавши.

— Це напевне?

— Так, пане капітан!

— Як тебе звати?

— Бургеля Штефан, пане капітан.

— Добре. Можеш іти.

Солдат віддав честь і пішов.

— Параскивеску, запиши його прізвище! — сказав Георгіу. А потім звернувся до капітана Смеу: — Вбивця Пантелімона діяв досить упевнено. Він знав, що в цій оглушливій тріскотняві пострілу не почують. І, мабуть, скористався револьвером. Це зручніше, ніж рушниця.

— Не знаю, хто він такий, але не боягуз. Вистрілити в такому місці… Тут же видно як удень. Ця лампочка світить, наче справжній прожектор. Ліворуч — електродвигун і моторист, попереду — гомінлива вулиця, а тут жилий будинок. Може, ще й солдати стоять постоєм.

— Це ми зараз перевіримо. Піди, Параскивеску, і дізнайся.

За кілька хвилин молодший лейтенант повідомив, що в хаті солдатів немає. Він ледве розбудив діда й бабу, які там жили. Звичайно,