Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин
Придивившись до контррозвідника, капітан Смеу подумав, що він уявляв його зовсім не таким. Зачарований його виглядом, а також щирою посмішкою, лагідно запитав:
— Значить, ти й є капрал-тетеріст Уля Михай з полку «Тротуш»?
— Так, пане капітан!
— Яка освіта?
— Доктор права.
— Німецьку мову знаєш?
— Досконало!..
— А з інших мов?
— Французьку.
— Вона нас цікавить менше.
— І по-угорськи теж розмовляю.
— О, це чудово! Ти, мабуть, з Ардялу.
— Ні! Але я вчився в Клужі[14]. Якось мені потрапили до рук вірші Ендре Аді[15] і так сподобались, навіть бувши перекладеними, що я вивчив угорську мову і прочитав збірки поета в оригіналі.
— А з якого часу ти на фронті?
— Кілька днів тому прибув сюди з останнім маршовим батальйоном, пане капітан. Мене тимчасово призначили писарем. А вчора ввечері пан молодший лейтенант Морару звелів мені з'явитись до першого відділу штабу дивізії. Звідти мене й направили до вас.
— На східному фронті був?
— Ні!
— Чому?
— Чого ви дивуєтесь? Не всі ж там воювали.
— Звичайно!.. Але я думав, що шрам…
— Це ще давніша пам'ять… — Уля сумно посміхнувся.
— А яким же чином ти уникнув фронту? Служив у тилових частинах?
— Війна застала мене у Франції. В посольстві мені звеліли їхати додому, та я відмовився. Не хотілося воювати за «Велику Німеччину».
— Мабуть, вчився у Франції?
— Так, там я закінчив докторантуру.
— А з якого часу ти вдома? — допитувався далі капітан Смеу.
— Немає ще й місяця. Як тільки повернувся, одразу ж пішов на призовний пункт і попросився на фронт. І, звичайно, мені не довелось довго чекати, — приємно посміхнувся Уля.
— Значить, доброволець. Це чудово!..
Капітан Смеу ладен був прочитати цілу лекцію про патріотизм, але вчасно стримався і взявся креслити якісь візерунки на аркуші паперу. Розгубившись, він уже не знав, що й розпитувати. Зовсім інакше уявлялась йому ця зустріч. Він вважав, що капрал-тетеріст Уля Михай намагатиметься своєю поведінкою приголомшити всіх. Однак його відповіді були звичайнісінькі, і коли він і вражав чимсь, то лише своєю привабливістю. Смеу подумав, що Уля Михай навмисне хоче показатися перед майбутніми товаришами людиною без будь-яких визначних рис, і тому вирішив припинити розмову. Після кількох незначних запитань, на які Уля теж відповів дуже просто, він, відклавши знічев'я покреслений папір, сказав:
— Гаразд. Пройди в сусідню кімнату і почекай там. Я повідомлю тобі своє рішення.
Коли Уля вийшов з кабінету, капітан Смеу встав і мовчки заходив по кімнаті.
Шифрувальники здивовано стежили за ним, вважаючи, що він мало захоплений своїм майбутнім працівником. На них Уля теж справив досить невиразне враження. Через кілька хвилин капітан сказав:
— Хоч він мені й не дуже подобається, однак я не можу відмовитись. Іншого ж не знайдеш… Ти, Бурлаку, як найстарший, вчитимеш його. Тільки дивись — постарайся вже…
— Не турбуйтесь, пане капітан. За якийсь тиждень він знатиме стільки, скільки й ми.
Ніч була холодною і зоряною. Бліде місячне світло заснувало срібними нитками голі безлисті дерева, а також дахи, паркани, звивисту стрічку шосе. Мертва тиша оповила велике угорське село.
Бралося за північ, коли Бурлаку, Барбу і Пеліною залишили КП. Взявшись за руки, поспішили на квартиру, щоб поспати хоч кілька годин. Дуже стомившись, вони майже не помічали чарівної краси осінньої ночі.
— Вже скінчили? — запитав їх Томеску, коли вони увійшли до хати, не одриваючи очей від списаного дрібними нерозбірливими літерами аркуша паперу.
— Так! — неохоче відповів Пеліною, скидаючи кітель. — Радіограма довжелезна, як день у піст.
— І є щось цікаве?
Проте хлопці більше нічого не сказали.
В кімнаті стояло одне-однісіньке ліжко, на якому, наче на троні, сидів Іон Мардаре, штопаючи шкарпетки. На вузькій лаві під вікном влаштувались Барбу та Пеліною.
Бурлаку, затиснувши під пахвою ковдру, ступив до столу, на якому він спав з Улею, і голосно проказав:
— Допишеш уже завтра, Томеску! Я страшенно хочу спати…
Адріан невдоволено склав листа.
— Ще десять хвилин, і я б закінчив.
— Еге, наче я тебе не знаю… Менше десяти сторінок не шлеш.
— Залишилось півсторінки до моєї постійної норми.
— Скільки живу, такого не бачив. До знайомства з тобою я знав, що, крім звичайного поносу, існує ще й понос базікання. А за ці місяці спостеріг дизентерію писання. І що ти тільки там строчиш?!
Він постелив на стіл ковдру, замість подушки взяв кітель і ліг, заклавши руки за голову.
— Де це зараз наш Уля? — почувся раптом голос Пеліною.
— Ще й запитуєш! Наче сам не знаєш? — відказав Мардаре, наполегливо розплутуючи нитку.
— От сатана! І хто б міг подумати, що він такий бабій? — поблажливо засміявся Бурлаку.
— Боюсь, що це йому не минеться, — зауважив Пеліною. — Дуже вже він нерозсудливий. Як-не-як, а ми в чужому краю…
— Дурниці! — іронічно посміхнувся Мардаре, нарешті вивільнивши нитку. — Я боюсь, щоб його, бува, не прибив якийсь угорець. Вони ревниві!
— Та не турбуйтесь за нього, хлопці! — промовив Бурлаку. — Краще лягаймо вже спати. Скоро світанок. Чи,
