Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин
— Хай ростуть щасливі.
— Спасибі! І вам бажаю здоров'я.
— Ех, Харалампіє, Харалампіє! Хоч діточок своїх пожалій. Подумай про них. Зізнаєшся — житимеш. А будеш мовчати… розстріляють тебе, хлопче, і залишаться діти сиротами.
— Але ж я вам усе сказав! А ви мене мучите. Що вам, бездушним, ще треба?
— Я хочу, щоб ти признався, навіщо посилав колони в інший бік.
— Як це в інший бік? Не розумію.
— А що ти скажеш про дощечки?
— Я вам говорив, що їх закріплювали при лейтенантові Тимплару.
— Ну, що ж, сиди… Більшого дурня важко й уявити. Але ти в нас ще заговориш!..
Тим часом уже посутеніло. Автоматник підняв комір і скоцюрбився, напевне, збираючись трохи подрімати.
— Хай йому чорт! — вилаявся згодом старший унтер-офіцер. — Може, він зовсім і не винен. Бачите, ось уже й засинає…
Машина мчала у суцільній темряві. Проминули кілька сіл, заповнених військами, і через півгодини прибули на КП дивізії «Молдова».
Капітан вийшов з машини першим.
— Відведи його в другий відділ! — наказав ад'ютантові. — Тільки дивись, а то ще дремене…
— Хай тільки спробує, пане капітан.
Попеску виліз з машини, обійшов її і відчинив дверцята з другого боку.
— Гайда, хлопче, вилазь. Приїхали!
Та автоматник і не поворухнувся. Скорчившись у три погибелі, сидів, як неживий.
— От чортів сонько! Не чуєш? Виходь!
Солдат не озивався. Тоді старший унтер-офіцер почав трясти його за плечі.
— Прокинься, дурню! Чи тобі вже позакладало? Стонадцять чортів твоїй мамі!
І тільки-но забрав руку, автоматник, наче сніп, повалився на землю.
— Іоане, дай-но сюди ліхтарик! — гукнув стурбований ад'ютант водію. І коли освітив обличчя солдата, то зрозумів, що той мертвий. Очі скляні, злобливі, а на устах — глузлива посмішка.
— Обдурив нас, негідник! — процідив крізь зуби Попеску. — А я сидів всю дорогу поруч і не помітив… Дурень, справжній дурень!
Якусь мить ад'ютант стояв розгублений, не знаючи, що діяти.
— Гей, Іоане, — мовив трохи згодом до шофера, — постав машину десь так, щоб її менше бачили!
Водій заїхав у провулок і зупинився.
— Вимкни фари! А тепер візьми автомат і повартуй. Тільки нікому нічичирк. Ця гидота вже розпрощалась з життям. Я побіжу і доповім панові капітану.
Уповноважений штабу армії капітан Раковице саме розповідав капітанові Георгіу про свою пригоду в дорозі, коли в дверях з'явився старший унтер-офіцер Попеску.
— Ну, що, привів?
— Ні, пане капітан!
— Чому?
— Цей гад уже помер!
І, знітившись, розповів, як він марно термосив затриманого, а потім зрозумів, що той мертвий.
— Значить, заподіяв собі смерть. От сучий виродок! Ти ж сидів поруч… І не помітив?
— Ні, пане капітан! Правду кажучи, мені не віриться, що це самогубство. От поміркуйте! Щоб покінчити з собою, він мусив був випити отруту. А це неможливо. Я весь час стежив за ним. Навіть у пітьмі помітив би, що він несе щось до рота. Цей тип відразу забився в закуток і закрив очі. За всю дорогу й не поворухнувся.
— Чи не думаєш ти, що він помер від… паралічу серця? — з іронією промовив капітан Георгіу.
Старший унтер-офіцер Попеску, збентежений цим запитанням, відказав:
— Та хто його знає…
— Ні, Георгіу, — заговорив уповноважений штабу армії. — Тут не може бути іншої думки. Ми маємо справу з самогубством. І тільки.
— Авжеж!
— І що ти на це скажеш?
Начальник другого відділу здвигнув плечима:
— Поки що рано робити якісь висновки. Я мушу побачити його на власні очі. Де він зараз?
— У машині. Ми поставили її в такому місці, де солдати вночі не ходять.
— Це добре… Зажди нас внизу. Ми зараз…
Коли обидва капітани залишились самі, начальний другого відділу заходив по кабінету, досить стурбований.
— Дивний, дуже дивний випадок… Якщо припущення про самогубство підтвердиться, то, значить, це був агент гітлерівської розвідки.
— Я майже певен, що він наклав на себе руки.
— Так, але це треба ще перевірити. Візьмемо з собою полковника медичної служби Стетеску. Він краще розбереться в цьому. — І начальник другого відділу потягся рукою до телефону. — Алло! Пан полковник Стетеску?. Маю честь вас привітати. Біля апарата капітан Георгіу, пане полковнику, ви мені потрібні для однієї важливої справи… Так, наказ пана генерала. Коли зможете зайти? Зараз? Чудово! Я чекаю на вас біля КП.
Хвилин через п'ять капітан і молодший лейтенант Параскивеску Октавіан, співробітник другого відділу, вийшли на вулицю.
— Що трапилось, пане Георгіу? — поцікавився явно стурбований полковник медичної служби Стетеску, підходячи до них.
— Пане полковнику, ви мусите оглянути тіло солдата, який помер годину тому, і визначити причину смерті.
Старший унтер-офіцер Попеску йшов попереду і показував дорогу електричним ліхтариком. В провулку офіцер-медик не без іронії сказав:
— На мою думку, дорогий Георгіу, тут не місце оглядати померлого. Давайте відвеземо труп до лазарету. Це зовсім недалеко. Зараз там немає хворих, отже, нам не заважатимуть…
— Тоді везімо його туди, — погодився капітан Георгіу, який вважав, що ця подія й справді мусить залишитися в таємниці. Машина рушила до лазарету.
Полковникові Стетеску не довелось довго міркувати.
— Солдат отруївся, — заявив він впевнено. — І, мабуть, ціаністим калієм. Коли хочете знати точніше, можна зробити розтин.
— Невже отрута? — перепитав Георгіу.
— Без всякого сумніву…
— Але ви зробіть-таки розтин.
Лікар Стетеску поспішив віддати розпорядження. Разом з ним вийшов і старший унтер-офіцер Попеску, зрозумівши, що його присутність тут уже не потрібна.
