Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

Автоматник якусь мить вичікувально дивився на забитого, потім підізвав їздового. Взявши тіло регулювальника за голову і ноги, вони вкинули його в халабуду й накрили соломою. І відразу ж підвода помчала далі, на північний захід.

Автоматник подивився вслід, а тоді не поспішаючи почвалав до невеликого стовпа з прямокутною дощечкою, що вказувала назву найближчої місцевості та відстань до неї. По другий бік шосе стояв такий самий стовп з дощечкою і стрілкою в протилежному напрямку. Він зірвав обидві дощечки і, помінявши їх місцями, знову прибив до стовпів.

Покінчивши з цим, підібрав на землі прапорець і, вдоволено посміхаючись, зайняв на шосе місце регулювальника.

Невдовзі показалась валка возів. Коли підводи наблизились, він підняв прапорець і спрямував весь обоз ліворуч. Туди ж він направив один грузовик, а трохи згодом і відкриту машину штабу армії, в якій сиділи капітан та старший унтер-офіцер.

Проте капітан дуже скоро збагнув, що вони збилися з дороги.

— Як, по-твоєму, Попеску, чи не їдемо ми на південь? — запитав він, ще не зовсім певний у цьому.

— Не може бути, пане капітан! Я помітив дорожній знак з назвою села, де міститься штаб пана генерала Попинкаріу. Та й регулювальник показав нам цей напрям.

— Знаю!.. А проте… Що за чорт, невже це справді так? Ей, водію, давай зупинимось. — Капітан вийняв з кишені компас. — Поглянь! Компас теж показує південний захід. Щось воно не те! Як ти думаєш, Попеску?

— От що, пане капітан. Або наш компас зіпсувався, або на стовпах переплутано дощечки.

— Принеси-но мені планшет з картами.

Ад'ютант невдовзі подав капітану планшет.

— Давай помізкуємо. Ми виїхали ось звідси. Так? Добре. Ось бачиш, шосе, села, які ми проминули… Отут і роздоріжжя. Щоб потрапити на КП пана генерала Попинкаріу, треба повернути праворуч. А ми взяли вліво, ось сюди. І тепер стоїмо тут. Цілком ясно, Попеску, що й компас справний, і я ще не забув, де південь, а де північ. Виходить, дощечки хтось переплутав. А наш регулювальник — справжнісінький йолоп.

— Але ж ця помилка, пане капітан, може завдати великої шкоди, — мовив старший унтер-офіцер. — Солдата, який стоїть на шосе, слід розстріляти.

— Вся ця плутанина дуже підозріла.

— І я так думаю, пане капітан.

— Повертай машину, — звелів капітан шоферу, — і щодуху назад…

За кілька хвилин вони вже під'їздили до регулювальника.

Побачивши, що штабні офіцери повернули назад, автоматник вилаявся, однак не розгубився. Виструнчився, як належить солдатові, і чекав:

— Солдате, що ти тут робиш?

— Регулюю рух колон, пане капітан!

— А куди тобі наказано направляти їх?

— Ліворуч, пане капітан!

— Від кого ти дістав цей наказ?

— Пан лейтенант Тимплару так розпорядився.

— Хто це такий?

— Наш командир.

— З якої ж ти дивізії?

— Дивізія «Молдова».

— Чи давно ти вже тут?

Автоматник на мить збентежився, а тоді відказав!

— Та… кілька годин…

— Гм! І багато вже пройшло колон?

— Ні… Три або чотири.

— І ти їх спрямував ліворуч?

— Так, пане капітан!

— Виходить, ваша дивізія зараз там?

— Авжеж, пане капітан.

Та саме в цю мить, наче заперечуючи ці слова, гармати загуркотіли на північному заході. Капітан і його ад'ютант перезирнулися. Автоматник стояв спокійно, лише погляд його якось спохмурнів.

Капітан допитувався далі:

— Хто прибивав оці дощечки?

— Ми, пане капітан!

— Хто це ви?

— Солдати нашої роти, Разом з паном лейтенантом Тимплару.

— Це правда?

— Так, пане капітан. Пан лейтенант Тимплару був тут сам.

— Гаразд, це ми з'ясуємо. А зараз ходімо з нами, ти заарештований. Попеску, забери у нього зброю.

— Що вам від мене потрібно, пане капітан? — І «регулювальник» інстинктивно взявся за автомат.

Старший унтер-офіцер Попеску вдарив його по руках:

— Не сіпайся, гадино, бо як стукну — і дух з тебе вийде. Давай сюди автомат і марш до машини.

— Пане капітан, як же я залишу пост? — бідкався автоматник.

— Я тобі це наказую!

— Але ж я вас не знаю. Тільки пан лейтенант Тимплару…

— Замовкни! — гримнув на нього Попеску. — Пан капітан старший за твого Тимплару. — І, взявши солдата за руку, повів його до машини.

Шофер хутко поміняв дощечки на стовпах, і вони поїхали на північний захід.

Сонце вже зайшло. По безлюдному шосе авто не мчало, а просто летіло. Старший унтер-офіцер, тримаючи між коліньми відібраний автомат, крадькома стежив за солдатом. А той байдуже роздивлявся навколишні краєвиди, які вже потопали у вечірніх сутінках.

Щоб згаяти час, Попеску завів розмову.

— Як тебе звати, солдате? — запитав він арештованого.

— Кимпяну Харалампіє.

— Ех, Харалампіє, невже ти думаєш, що натрапив на дурнів? Тут же й дитина збагне, що ти брешеш.

— Кажу вам правду, пане ад'ютант. Щиру правду. Я робив те, що мені наказали. Пан. лейтенант Тимплару може це посвідчити…

— Не турбуйся! Ми все з'ясуємо. А ти краще зізнавайся.

— Це правда. Чому ви мені не вірите? — І враз він проканючив: — Так було, так є і так буде. Відколи світ стоїть — бідному й нещасному не вірять!

— Де ж ти живеш?

— У Прахові[11].

— Освіта?

— Чотири класи.

— І тільки? А такий тямовитий… Одружений?

— Так!

— Маєш дітей?