Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

— Мабуть, він зараз уже прихильніший до нас, — заговорив Пеліною. — Кінець кінцем, ми не раз показували своє вміння. Особливо останнім часом…

— Безперечно! — глузливо посміхнувся Барбу Васіле. — Мине небагато часу, і він представить нас до нагороди.

— А варто!.. — похапливо сказав Бурлаку, який, відчувши в словах сержанта іронію, навіть розсердився. — Ти, Барбу, завжди насміхаєшся…

— Та хіба нам звикати до його шпильок, — зауважив Іон Мардаре, якому теж не сподобалась ця глумлива репліка сержанта.

Невисокий на зріст, сміхотливий Мардаре з його пронизливими, чорними, наче смола, очима мав щось спільне з Барбу, у якого теж часто на вустах з'являлась посмішка. Але насправді вони дуже різнилися. Барбу, статурний, кремезний чолов'яга з круглим повновидим обличчям, любив більше слухати, аніж говорити, і цим повністю відрізнявся од балакучого Мардаре, який легко міг устряти в будь-яку сварку. Проте коли вже Барбу заговорить, то не обійдеться без глузувань. Таким чином, саме ця схильність до кепкування і. робила їх схожими. Але якщо дотепи Мардаре викликали щирий сміх, то шпильки й смішки Барбу дратували й сердили хлопців.

— Хотілося б уже побачити, що то за пташка? — мовив Пеліною Влад. — Знаю, що мені нелегко буде з ним заприятелювати. Такий вже я! Кожна нова людина насторожує мене. Пам'ятаєте, я й до вас спершу поставився був досить стримано. Зате пізніше, добре познайомившись, — навіть полюбив. І скажу вам по правді, коли нам доведеться розлучатися, я дуже сумуватиму…

— Ви тільки послухайте нашого мізинчика, який він сентиментальний! — доброзичливо посміхнувся Бурлаку. — Гей, малюк, коли будемо розставатися, я подарую тобі найкращу трембіту. І якщо ти захочеш побачити «старика», то заграєш на ній. Я відразу почую, сяду в поїзд і приїду до тебе… Добре?

Прихід капітана обірвав ці їхні балачки.

— Доброго ранку, хлопці.

— Здрастуйте, пане капітан!

— Листи вже є?

— Поки що немає! — відповів Томеску Адріан, який водночас виконував і обов'язки секретаря відділу.

— Коли так, то можете займатися своїми справами, — мовив капітан і пройшов до кабінету.

Пеліною і Бурлаку пішли за ним.

— Це правда, пане капітан, що замість Каменице прибуде інший шифрувальник?

— Так.

— Гм! Цікаво.

— Що ж тут цікавого?

— Нас дивує, як це пан начальник штабу погодився…

— Я ж вам говорив, що пана підполковника Барбата завжди задовольняла ваша робота, — відказав капітан Смеу, якому вже не подобалась ця допитливість.

В цю мить задзвонив телефон.

— Слухай, Смеу, — почув капітан голос начальника другого відділу, — твої хлопці мають пістолети?

— Ні! Тільки рушниці. А хіба що?

— Пан майор Братоловяну одержав кілька нових пістолетів і не знає, кому їх дати.

— Справді?

— Та нічого. Ми ще поговоримо. Будь здоров!

Капітан Смеу поклав трубку і, замислившись, узявся гортати папери на столі.

«Цікаво, навіщо капітанові Георгіу знати, чи мають шифрувальники пістолети? — думав він собі, вважаючи, що згадка про Братоловяну та пістолети — це лише зачіпка для розмови. — Тепер йому, мабуть, уже напевно відомо, що бідолашного Пантелімона вбито пострілом з револьвера. В такому разі його слова змушують мене думати, що, можливо, Барбу Васіле й застрелив шофера. Те, що йому, як і іншим шифрувальникам, видано лише гвинтівку, не знімає з нього підозри. На фронті дуже легко дістати револьвер».

Охоплений важкими думами, капітан Смеу зітхнув:

«Знову ця безглузда підозра!»

Докоривши сам собі, він підозріло зиркнув на тих двох шифрувальників, які ще були в кабінеті. А вони, зайняті своїми справами, навіть не помітили цього.

— Де ж Барбу? — запитав раптом Смеу.

— Там! — показав Пеліною на двері. — Покликати його?

— Ні. Це я тільки поцікавився.

Він устав і підійшов до вікна. Довго дивився на широкий двір і далі аж на вулицю. Там саме проїздила валка підвід з боєприпасами і продовольством. Капітан прислухався до їхнього одноманітного гуркоту. Щоразу, коли він чув оце гуркотіння, його охоплювало якесь дивне почуття. Слухове сприймання війни зводилось не лише до сухотного кашлю артилерії, гавкоту кулеметів та автоматів, що нагадували сварку ворон з металевими голосами, не лише» до рушничних пострілів, немічних і смішних в оглушливому концерті бою. Війна включала в себе й тарахкотіння гарматних коліс та возів, які день і ніч постачали фронту воєнні матеріали.

Вночі гармати, наче вбираючи в себе прохолоду, піднімали догори жерла, щоб освіжитись від денної стрілянини, коли вони, невтомно і сердито рохкаючи, сіяли навколо смерть. Тиша стояла на фронті. Стомлені люди, зарившись у землю, як кроти, спали. А по всіх дорогах і шосе проїздили валки підвід. І їхня монотонна гуркотнява лякала Смеу. Торохкотіння коліс нагадувало, що війна ще не скінчилась, що це лише короткий перепочинок між боями, а на світанку, коли не раніше, гармати знову з гуркотом і ревом проспівають заупокійну тим, що їм судилося бути розчавленими, пошматованими, перемішаними разом з землею, яка замість того, щоб народжувати життя, зараз нищила його.

Іноді капітан Смеу прокидався серед ночі. В першу мить йому здавалось, що війна вже скінчилась, що зараз він дома, біля дружини. Але монотонний скрип коліс, пронизливий скрегіт якоїсь немащеної осі чи жалібне кінське іржання повертали його до дійсності. Лежав мовчки, пильно вдивляючись у темряву, і прислухався до безперервного торохкотіння возів, до сердитої лайки унтера, який раптом накидався на солдатів.

В цю мить у двері просунув голову Барбу Васіле:

— Пане капітан, вас хоче бачити якийсь капрал. з «Сирета». Мабуть, це наш новий шифрувальник.

— Клич його сюди!

Через хвилину капрал-тетеріст Уля Михай, агент контррозвідки, ставний синьоокий парубчага з високим чолом та кучерявим волоссям, стояв перед начальником шифрувального відділу.

Капралові на вигляд було не більше тридцяти років. Його обличчя з правильними тонкими рисами можна б назвати гарним, навіть привабливим, якби не великий