Лицарі любові і надії - Леся Романчук

Звісно, непотрібне. Де ж таке бачено — видаляти невільникам зуби під новокаїном! Цілковита божевільня! Це те саме, що дати наркоз перед розстрілом чи стратою на гільйотині, наприклад. Чистісінький ідіотизм.

Басилева праця зубного техніка тут цінувалася просто на вагу золота. Хоч золотих зубів на Колимі ставити було не вільно — навіть начальству. Якщо техніка помічали в роботі із золотом — байдуже, звідки, хоч би й зі старих коронок, пряма дорога — на копальню!

Мабуть, через отаку професійну цінність начальство дивилося на деякі речі крізь пальці. Наприклад, на те, що медсестра Галина інколи під час роботи затримується у кабінеті зубного лікаря трохи довше, ніж потрібно для огляду зубів, що після роботи їх часом бачать удвох десь у тихому куточку за розмовою.

Роман розумів товариша — хіба стримався б, якби Орися опинилася десь тут, поблизу? Звісно, намагався б украсти в неволі хвилини щастя.

Та одного разу закрався сумнів — а чи треба так?

Якось уночі, під час чергування, виникла потреба вислухати легені хворого на туберкульоз.

— Хвилинку, я зараз принесу свій стетоскоп! — і побіг у кімнату.

Перед дверима зупинився... Дивні звуки... Скрип ліжка... Глибоке дихання, навіть приглушений стогін... жіночий... чоловічий... Що це? Невже вони...

Не відчинив дверей, пішов назад. Якось спитав у Василя:

— Василю, а ви... ви...

— Ну то й що? — зрозумів невимовлене зубний технік. — Ми з Галею любимо одне одного і вирішили одружитися одразу як вийдемо на волю. У Галі термін закінчується через сім місяців, а у мене — за два роки. Невже ти думаєш, що вона мене не дочекається?

— Я певен, що дочекається, але хіба ми можемо бути тут впевненими бодай у чомусь? Ну, скінчиться термін, а потім? Буває всяке...

— Ні, в моїй Галюсі я впевнений!

— Та не про те я, Василю, не про те! Я про... А якщо дитина?

— Ну то й що? Дитина народиться вже на волі! Та й дівчата тут охоче вагітніють, це ж звільнення від роботи, хіба не знаєш?

— Дівчата? Які дівчата? Кримінальниці? То хіба це дівчата? Це для них вагітність — відпустка, але не для наших. У нас, на заході, все має бути за законом — спершу шлюб, священик, шлюбна ніч, а вже потім — діти, хрестини... Хіба у вас, на Хмельниччині, не так?

— Так, звичайно, так, але озирнися навколо, Ромку, хіба не бачиш, які страхіття ми вже пережили і які на нас іще чекають? — Василеві сині очі взялися вологою. — Скількох друзів поховали, скільки мук перейшли? Ні, я хочу щастя вже зараз, мені й так тридцятка минула! Отак чекати — то й ляжеш у вічну мерзлоту незайманим і нецілованим. От у тебе самого жінка була? Та бачу — ні... То що ти в цьому тямиш? Чого ти мене повчаєш? Все буде гаразд, я ж таки доктор!

Та Роман не плекав ілюзій — небезпека чигає в зоні на кожного, і наївно думати, що якісь твої професійні чи інші якості можуть її відвернути.

Майор Курочкін не просто полюбляв ляснути дівчину по ласому місцю. Його мрії сягали далі. Симпатична, скромна, охайна галичанка — чим не дружина підстаркуватому вдівцю? Коли ще там той материк, коли ще пенсія, а жити треба. І так війна відібрала все, чим щаслива людина — дружину, дітей, загнала його, бойового офіцера, сюди, на північ, де хоч і добре платять, але й деруть натомість три шкіри — ні харчування пристойного, ні слова доброго, ні крику дитячого у самотній хаті. Медсестричка Галя — саме та жінка, яка прикрасить його самотню старість! їй скоро на волю, а куди вона подасться? Хіба на ярмарок наречених у Ягідне? Там на звільнених жінок чекає ціла черга кавалерів різних мастей — від злодіїв та убивць до колишніх професорів та наркомів.

Око майора пильнувало все уважніш і от...

— А что ето здесь праісходіт? — прочинив якось невчасно двері до кабінету зубного техніка майор. — Ви  что ето себе пазволяете в рабочее время, ґалубкі?

Ревнощі підстаркуватого Отелло, помножені на розчарування і крах надій, змусили машину часом лінивого слідства й суду обертати коліщатка рішень і реченців миттєво.

По неї прийшли просто у відділення, на роботу.

— Сабірайся.

І папірець — «за інтимний зв’язок з/к із з/кою»... «продовження терміну на 3 роки»...

— Зараз... Я тільки заберу свої речі, — стиха мовила Галя і побігла чомусь не до кабінету зубного техніка, а в лабораторію.

Минуло кілька хвилин.

— Ґдє ана там? — захвилювалися солдати.

За дверима лабораторії щось упало...

— Врача, врачей сюда! — заволали солдати.

Роман прибіг одним із перших.

— Що ти зробила, Галю, навіщо?

На Галиних губах з’явилася кривава піна, губи, руки на очах покривалися пухирями. Поруч — пляшка з оцтовою есенцією.

— Я не хочу жити, Романе.. Поклич Василька, будь ласка, скоріш... — не голос, а скоріше хрип виривався з грудей страдниці, кожне слово могло стати останнім. — Поклич... Ні, слухай, перекажи йому... Я вагітна... він іще не знає... Ще три роки сидіти... Куди я піду? В мамкіну зону? До урок?

— Да что ви стоітє? Давайте щьолочной раствор, соду, промоем, спасать девушку надо! — керував лікар.

— Не треба, нічого не треба, не дам... — боронилася Галя. — Романе, Василька поклич... Ні, не іди, слухай... Скажеш йому... Я не встигну... Я навіть сказати йому не встигла... Ким виросте наша дитина? її ж відберуть від матері, віддадуть у дитячий будинок! — застогнала. — Ой, як боляче... Ні, добре, що моє дитя залишиться зі мною... Куди його, малесеньке, в зону?