Шум і лють - Вільям Фолкнер

Я пішов геть, і все плачу, а вона тримає ту пляшечку в руці й дивиться на мене.

— Ой, — мовила вона. Тоді поставила пляшечку, підійшла, обняла мене. — Ось через що ти так. І хотів би сказати Кедді, а не міг. І намагався сказати, але ж не міг, правда? Звісно, Кедді не буде більше напахчуватись. Авжеж, Кедді більш не напахчуватиметься. Ось почекай, хай я одягнусь.

Кедді одяглася, знову взяла ту пляшечку, й ми пішли до кухні.

— Ділсі! — гукає Кедді. — Тут Бенджі подарунок тобі несе! — Вона нахилилась і тиць ту пляшчину мені в руку. — А зараз передай її Ділсі!

Кедді підтримала мою руку, й Ділсі забрала пляшечку.

— Ну, чи ж ви таке бачили? — каже Ділсі. — Щоб оце моє дитятко та пахощі мені дарувало! Ти тільки глянь, Роскусе!

Кедді пахне, як дерева.

— А ми з Бенджі не любимо парфумів! — Кедді каже.

Вона пахне, як дерева.

— А зараз ось що, — каже Ділсі. — Ти вже великий виріс, пора спати самому в своєму ліжечку. Тобі вже тринадцять років! Такий великий — отож спатимеш тепер сам-один, у кімнаті дядечка Маврі, — мені Ділсі.

Дядечко Маврі хворіє. Око в нього недуже, та й рот теж. Верш поніс йому вечерю на таці.

— Маврі хвалиться, що застрелить того падлюку, — тато каже. — А я порадив йому: не кажи гоп, поки не перескочиш Патерсона.

Тато випив із чарки.

— Джейсоне! — мама йому.

— А кого застрелить, тату? — Квентін питається. — І за що дядечко Маврі хоче його застрелити?

— Бо той не розуміє жартиків дядечка Маврі, — каже тато.

— Джейсоне! — мама йому. — І як тільки в тебе язик повертається отаке казати? Невже ти сидітимеш та сміятимешся собі, коли дядечка Маврі застрелять із засідки?

— То хай він не тиняється там, де засідки бувають, — каже тато.

— Та кого ж йому треба підстрелити, тату? — допитується Квентін. — Кого хоче застрелити дядечко Маврі?

— А нікого, — каже тато. — Немає в мене пістолета.

Тут мама заплакала.

— Якщо ти дорікаєш Маврі своїм шматком хліба, то наберись мужності й скажи йому це в обличчя. А не висміюй позаочі, при дітях.

— Та ні, нічим таким я йому не дорікаю, — тато каже. — Навпаки, я захоплююся Маврі! Він просто неоціненний, бо так чудово укріплює в мені почуття расової переваги. Я не проміняв би Маврі навіть на пару баских скакунів. А знаєш чому, Квентіне?

— Ні, сер, не знаю, — каже Квентін.

— Et ego in Arcadia…[2] От забув, як латиною «сіно», — каже тато. — Ну, не треба сердитись, — ще він каже. — То я так просто жартував. — Допив, поставив чарку, підійшов до мами й поклав руку їй на плече.

— Добрі мені жарти! — каже мама. — Мій родовід анічим не гірший твого. Ото тільки здоров’я у Маврі слабеньке.

— Авжеж, — каже тато. — Слабеньке здоров’я — то взагалі першопричина всякого життя. Недугою породжені, вигодовані тлінню, впадаємо в розпад. Верше!

— Так, сер, — обізвався Верш із-за мого стільця.

— Візьми-но карафу та й наповни її.

— І скажи Ділсі, хай відведе Бенджаміна нагору та обкладе, — каже мама.

— Ти вже великий хлоп, — каже Ділсі. — Кедді змучилася, поки спала біля тебе. Тож перестань рюмсати, а то ще не заснеш.

Кімната десь попливла, але я не перестав, то кімната й повернулася назад. І Ділсі знову прийшла, сіла на ліжко та й дивиться на мене.

— Таки не бажаєш бути хорошим хлопчиком і заспокоїтись? — Ділсі питається. — Ніяк не бажаєш? Ну, то постривай, одну хвилинку.

І пішла геть. І нікогісінько в дверях. Потім на порозі стала Кедді.

— Тссс! — каже Кедді. — Ось я, йду до тебе.

Я й перестав. Тут прийшла й Ділсі, відгорнула укривало, і Кедді лягла під укривало на ковдру. А купального свого халата не скинула.

— Ну, — каже вона. — То ось і я.

Ділсі принесла ще одну ковдру, вкрила Кедді, попідтикала з боків.

— Ще хвилина — й він утамується, — каже Ділсі. — Я не гаситиму світла у твоїй кімнаті.

— Добре, — Кедді їй. Зручно примостила свою голову на подушці біля моєї голови. — На добраніч, Ділсі.

— Добраніч, золотко, — Ділсі їй. Кімната вся стала чорна. Кедді пахла деревами.

Задивилися ми вгору, на дерево, де там Кедді.

— І що вона там бачить, га, Верше? — Фроні пошепки.

— Тсссссс! — Кедді з дерева нам.

І тут Ділсі:

— Ану всі спати! — Вона з-за будинку вигулькнула. — Чого не пішли ви нагору східцями, як звелів вам тато, а прошнипились сюди поза моєю спиною? Де Кедді й Квентін?

— Я ж казав їй: не дерись на те дерево! — Джейсон каже. — От і розповім, яка вона.

— Хто-хто на те дерево? — перепитує Ділсі. Підійшла й дивиться вгору крізь листя. — Кедді! — гукає Ділсі. Знову загойдалося гілля.

— Ти, сатано! — їй Ділсі. — Ану злазь сюди!

— Тихо! — каже Кедді. — Чи ви не знаєте, що тато заборонив галасувати?

З листя виткнулися Кеддіні ноги. Ділсі дотяглася й зняла її з дерева.

— А твій розум де був? — каже Ділсі. — Чому ти дозволив їм прибейдати сюди?

— Та як я міг би її зупинити! — каже Верш.

— А всі ви чого тут опинилися? — допитується Ділсі. — Хто сказав вам іти до будинку?

— Це вона! — каже Фроні. — Вона звеліла нам прийти сюди.

— Та хто вам сказав таке, щоб ви її слухались? — каже Ділсі. — Ану марш додому, негайно!

Фроні й Ті-Пі йдуть геть. Їх нам не видно, але чути, як ідуть.

— Шалаєтеся тут серед ночі! — Ділсі нам. Узяла мене на руки, й пішли ми до кухні.

— Поза спиною моєю прослизнули! — дорікає Ділсі. — Хоч і знали: давно пора вже в ліжка.

— Тсссс, Ділсі, — каже Кедді. — Не говори так голосно. Тихіше треба.

— Ото ти сама помовч — то й буде тихо, — їй Ділсі. — А де ж Квентін?

— Він розізлився, бо всім їм звеліли слухатися мене цього вечора, — каже Кедді. — А ще він заніс десь пляшку з світлячками Ті-Пі.

— Обійдеться Ті-Пі без тих світлячків, — каже Ділсі. — Біжи, Верше, та розшукай Квентіна. Роскус бачив, як той чимчикував до повітки.

Верш іде геть. Не видно нам Верша.

— Нічого вони не роблять там, у вітальні, — каже Кедді. — Просто сидять на стільцях та дивляться.

— А ви що, допомогти їм хотіли? — питається Ділсі. Ось ми обходимо кухню.

«А ти куди це надумався? — мені Ластер. — Знову витріщатись, як ті б'ють м’ячика? Там ми вже перешукали. Ану ж, стривай хвильку. Ось тутечки зачекай, поки я збігаю додому по того м’ячика. Я дещо надумав».

У кухні темно. Дерева чорніють у