Шум і лють - Вільям Фолкнер

— До смерті співати кортить! — каже Ті-Пі. — Ану вилізь на ящик та й подивись, чи там не почалося.

— Та ні, не почалося, бо музики ще не приїхали, — каже Кедді.

— І не буде жодних музик, — каже Фроні.

— А звідки ти знаєш? — питається Кедді.

— Що знаю, те й знаю, — каже Фроні.

— Та нічого ти не знаєш, — їй Кедді. Й підходить до дерева. — А підсади-но мене, Верше.

— Твій тато заборонив тобі лазити на те дерево, — їй Верш.

— Давно це було, то вже й неправда, — йому Кедді. — Він уже й забув про ті свої слова. А ще ж він звелів, щоб цього вечора всі мене слухались. Що, забули? Хіба не казав він такого?

— А я тебе не слухатимусь, — їй Джейсон. — І Фроні, й Ті-Пі теж не слухатимуться тебе.

— Підсади ж мене, Верше! — каже Кедді.

— Гаразд, — каже Верш. — Тобі лупня даватимуть, не мені.

Він підійшов, підсадив Кедді на дерево, на нижню гілляку. Ми побачили, які брудні в неї ззаду штанці. А потім ми вже й не бачили її. Тільки чули, як тріщить гілля.

— Містер Джейсон обіцяв одшмагати тебе, якщо зламаєш дерево, — каже Верш.

— І я все про неї розкажу, — каже Джейсон.

Ось дерево більше вже не хитається. Ми задивилися на вже спокійне гілля.

— То що ти там бачиш? — пошепки питається Фроні.

Я побачив їх. Потім я побачив Кедді, квіти в її косах, і вуаль таку довгу, мов вітер блискучий. Кедді Кедді…

— Цить! — каже Ті-Пі. — А то ще почують тебе! Злазь мерщій! — І тягне мене. Кедді… Я чіпляюся пальцями за стіну. Кедді… А Ті-Пі мене тягне. — Цить! — він мені. — Тихо! Сюди, хутко! — І тягне мене. Кедді… — Перестань, Бенджі. Чи ти хочеш, щоб вони тебе почули? Ще трохи… Ось ковтнем тієї саспрельки, а тоді й назад, туди, якщо ти припиниш своє те бги-бги. Краще прихопимо ще одну пляшечку, а то ще вдвох загорланимо. Скажемо: Ден видудлив! Містер Квентін завжди каже, який тямущий цей пес, то ми скажемо, що він уже й вино наловчився пити!

Місячне сяйво по східцях ковзь-ковзь у льох.

— А знаєш, чого мені хочеться? — каже Ті-Пі. — Аби сюди в льох завітав ведмідь! Знаєш, що я йому втну? Прямо підійду та й плюну в вічі! Ой дай пляшку — рота заткнути, а то зараз так і загорлаю!

Бух Ті-Пі. Впав і лежить. А тоді засміявся, а двері льоху та сяйво місячне стриб десь, і щось мене як ударить.

— Тихо ти! — мені Ті-Пі, а сміх так і пре з нього. — Боженьку, вони ж нас почують! Вставай! — мені Ті-Пі. — Давай, Бенджі, швиденько зводься на ноги! — А сам тільки борсається та сміється, а я пнуся підвестись. Східці льоху біжка нагору, в місячне сяйво, й Ті-Пі бух туди, нагору, в сяйво місячне, а я наскочив на паркан, а Ті-Пі підбігає за мною та тільки примовляє: «Тихо, тихо…» А тоді він бух у квіти, сміється, а я в ящик заскочив. Та коли я хотів вилізти на нього, ящик стриб геть та лулусь мене в потилицю, а з горла мені якийсь звук вирвався. Горло знову той самий звук видало, то я вже й не намагаюся встати, а горло знову той звук видавило, і я заплакав. Чую: Ті-Пі тягне мене, а горло знай мені квакає. Воно ніяк не могло переквакати, а я вже й не тямив, чи я ще плачу, чи вже й ні, й тут Ті-Пі бубух згори на мене, й регочеться, а горло мені все квакає, і тут Квентін коп Ті-Пі ногою, а Кедді обняла мене, і та блискуча її вуаль обняла, і я більше вже не чув духу дерев, то й заплакав.

«Бенджі, — каже Кедді, — Бенджі! Знов оповила мене руками, але я відійшов від неї. — Ти чого, Бенджі? — вона питається. — Через цього капелюшка? — Скинула капелюшка, знову підійшла, а я відійшов.

— Бенджі, — каже вона. — Чого ти, Бенджі? Що Кедді зробила такого нехорошого?

— Та не сподобалась йому та твоя пишна сукня, — Джейсон каже. — Здається тобі, ти така вже доросла, еге ж? Гадаєш, ти за всіх краща? Вичепурилась!

— Прикуси язичка, ти, підленька тварючко! — Кедді йому. — Чого ж ти плачеш, Бенджі?

— Думаєш, як тобі вже чотирнадцять, то вже й дорослá? — їй Джейсон. — Величаєшся, мов яка краля!

— Тихо, Бенджі, — каже Кедді. — А то ще маму розтривожиш. Перестань.

Але я не перестав. А коли вона відійшла, я за нею, вона стала на східцях, чекає, то й я став.

— Ну чого ти, Бенджі? — каже Кедді. — Скажи Кедді, й Кедді все виправить. Скажи тільки.

— Кендейсі! — покликала мама.

— Так, мамо, — обізвалася Кедді.

— Нащо ти його дратуєш? — мама питається. — Приведи його сюди.

Ми увійшли до маминої кімнати, лежить вона там, а на її лобі хвороба — мокрою ганчіркою.

— Що знову з тобою, Бенджаміне? — питається мама.

— Бенджі! — каже Кедді. І до мене, а я від неї.

— Це ти якось на нього подіяла, — каже мама. — Навіщо ти його чіпаєш, чом не даєш мені полежати спокійно? Дістань йому коробку та, будь ласкава, вийди, дай йому спокій.

Дістала Кедді коробку, поставила на підлогу, відкрила. В ній повно зірок. Я не ворушуся, то й вони тихі. А тільки ворухнусь — і вони враз заблискочуть, заграють іскрами. Я й перестав плакати.

А тоді чую: Кедді йде геть, то й знову заплакав.

— Бенджаміне, — мені мама. — Підійди-но сюди. — А я до дверей іду. — Я до тебе звертаюся, Бенджаміне! — ще сказала мама.

— Що це тут у вас? — питається тато. — Куди це ти посунув?

— Забери його вниз, Джейсоне, і хай там хтось побуде біля нього, — каже мама. — Ти ж знаєш, що я хвора, і все ж ти…

Ми вийшли, тато причинив двері.

— Ті-Пі! — гукнув він.

— Так, пане, — озвався Ті-Пі знизу.

— До тебе спускається Бенджі, — каже тато. — Побудь із Ті-Пі.

Я підійшов до дверей ванної. Чую: тече вода.

— Бенджі! — гукає Ті-Пі знизу.

А я чую воду, слухаю воду.

Ось я вже не чую води, й Кедді відчинила двері ванної.

— Ой, Бенджі! — каже вона. Дивиться на мене, я підійшов, і вона обняла мене. — Все ж таки ти знайшов Кедді, — каже вона. — Невже ти думав, що Кедді втекла десь?

Кедді пахла деревами.

Ми пішли до Кеддіної кімнати. Вона сіла перед дзеркалом. Потім перестала рухати руками й задивилася на мене.

— Ну що ж це ти, Бенджі? — каже вона. — Чому ти так? Не треба плакати. Кедді нікуди не тікає. Ось поглянь-но, — каже вона. Взяла ту