Останні орли - Михайло Петрович Старицький

— Вони свято виконали свiй обов’язок… Захищали церкву до останнього подиху…

Уже в голосi, яким були промовленi цi слова, Петро й Прiся одразу вiдчули щось лиховiсне.

— До останнього подиху? — тремтячим голосом перепитав парубок.

— Ой мати божа! — скрикнула Прiся, звiвши на Залiзняка сповненi жаху очi.

— Хiба ляхи вже напали на Лисянку? — тривожно допитувався Петро.

— Авжеж, дiти…

— I батько?.. — у вiдчаї сплеснула руками Прiся.

— Прийняв мученицький вiнець.

Тихий зойк вирвався з Прiсиних грудей, i вона, наче пiдрiзана косою квiтка, похитнулась i впала на руки полковника, що пiдбiг до неї. Петро теж кинувся до сестри, по його щоках котилися сльози. Коли бiдолашну дiвчину привели до пам’ятi, вона тихо, безутiшно заридала.

— Недолюдки, христопродавцi, гаспиди! — хрипiв Петро, притискуючи Прiсю до грудей. — Ех, чого ж мене не було там?.. Я або захистив би, або хоч натiшився б!..

— Батько ваш тепер у ясних оселях божих iз святими мучениками й праведниками; там йому краще, нiж тут, на землi. А ми вже справимо по ньому таку панахиду, якої й свiт не бачив. Ти, Петре, залишишся з нами; знайдемо недолюдкiв, якi знущалися з твого батька… А ти, Прiсю, не журися, ми не кинемо тебе. Залiзняк ласкаво погладив дiвчину по голiвцi. У цей час дверi вiдчинилися, й до сторожки ввiйшов Найда.

— Ну, панове, одведiть дiвчину до людей, — звернувся Залiзняк до запорожцiв. — Тут є й лисянськi селяни, а до нас пришлiть Неживого. Ти ж, Петре, коли хочеш, залишайся з нами.

— Берiть i життя моє! — з запалом вiдповiв Петро. Запорожцi з Прiсею вийшли, а через хвилину до сторожки ввiйшов Харко Неживий з дванадцятьма надiйними козаками.

— Доброго здоров’я, батьку! — привiталися козаки. — Що скажеш?

— А ось що, брати, — вiдповiвши на’ привiтання, заговорив Залiзняк. — Завтра опiвночi зберуться в Мотронинському лiсi всi козаки, запорожцi, гайдамаки й селяни — вся Україна; завтра опiвночi ми освятимо нашу зброю i заприсягнемося полягти всi, як один, за матiр Україну i за хрест святий. Вiйська вже тут; та ще багато прибуде до завтрашнього вечора i козакiв, i селян, — тому вiзьмiть кожен з собою ще по кiлька душ i засядьте на всiх дорогах i стежках, якi ведуть до монастиря, щоб ляхи, довiдавшись про завтрашнiй день, не прорвалися крiзь лiс i не оточили нас зненацька. Бо тут буде серце України, i якщо вони поразять його, тодi вже нiщо не воскресить трупа.

— Розумiємо, батьку, мишi не пропустимо! — заговорили разом козаки.

— З лiсу теж не випускати нiкого! — додав Найда. — Хiба що тiльки з нашим листом чи перначем, а в лiс тiльки тих, хто на запитання «Хто йде?» дасть вiдповiдь: «Лисянський титарi» — «Куди?» — «На прощу в монастир». А коли їхатиме обоз, то гасло таке: «Хто йде?» — «Чумаки з Криму!» — «Що везете?» — «Сушену тараню!»

— А якщо хто помiтить ляхiв i не зможе зупинити їх, — вiв далi Залiзняк, — то хай тричi вистрелить iз мушкета, i кожен, хто почує пострiли, хай повiдомить iншому, а той повинен негайно послати гiнця до нас. Розумiєте, дiтки?

— Розумiємо, батьку! Усе зробимо, як кажеш, будь певен!

— Вiримо, друзi! — Найда i Залiзняк пiдвелися. — Нам i вам, однаково всiм, господь востаннє дає нагоду врятувати Україну, востаннє, бо часи мiняються: ви — останнi орли України. Вiддамо ж, друзi, все, що маємо, — i життя, i душу, щоб хоч цього разу вирвати батькiвщину з кайданiв!

— Амiнь! — разом вiдповiли запорожцi.

Усi мiцно обнялися, потисли один одному руки, й запорожцi вийшли.

Залишилися тiльки Залiзняк i Найда. Обидва якусь мить мовчали.

— Ну, друже, — глибоко зiтхнувши, сказав полковник. — Тепер уже все скiнчили, залишилося тiльки вирiшити нам помiж себе: на якi мiста зараз рушати? Перш нiж ми нападемо на Умань, треба взяти кiлька менших мiст, щоб наше вiйсько повiрило в свої сили i щоб нагнати страху на ляхiв… У Чигиринi й Жаботинi зiбралося багато шляхти, то як ти гадаєш, чи не податися нам щонайперше туди?

— Згоден!.. Але ось що, друже: перш нiж ми гомонiтимемо про справи, я хотiв тобi сказати про одну приватну рiч! — Найда вiдкашлявся. — Пiдiймається буря, жiночий Лебединський монастир стоїть без будь-якого захисту, а на нього давно гострять зуби ляхи… От я й вирiшив, що неодмiнно треба туди, про всяк випадок, послати сотню козакiв… Гiрко ж буде, коли й ця свята обитель загине, як iншi…

— Ох, друже, шкода, що тобi так пiзно спало це на думку! — зiтхнув Залiзняк.

— Чому пiзно? — стривожено спитав Найда.

— Бо я щойно одержав звiстку. Ляхи, либонь, уже напали на Лебединський монастир i, очевидячки, перетворили його в кляштор!..

А що ж дiялося в нещаснiй Лисянцi пiсля вбивства доброго отця Хоми?.. Мокрицький i плебан у супроводi губернатора, полковника й чотирьох молодих офiцерiв увiйшли до церкви; найпревелебнiший офiцiал, пiдiйшовши до вiвтаря, зняв руки вгору й заспiвав фальцетом «Те deum laudamus» плебан, а за ним i всi присутнi рiзноголосе пiдхопили, й переможний гiмн верескливо i дико залунав пiд склепiнням гвалтом узятої церкви. Потiм Мокрицький увiйшов через царськi врата у вiвтар, а плебан через дияконський вхiд поспiшив у ризницю. За хвилину вони обидва вийшли з вiвтаря з перекошеними вiд гнiву обличчями:

— Злочинство! Святотатство! Нечуване блюзнiрство! — зарепетував офiцiал, хапаючись руками за голову.

— Мшi не можна вiдправити: всi шати забрано… Усi священнi речi вкрадено… I навiть ковчег i чашi зникли, — тремтячи вiд хвилювання, пояснив плебан.

— Грiм i блискавка! Хто насмiлився? Роздеру на шматки! — закричав, синiючи вiд лютi,