💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Останні орли - Михайло Петрович Старицький

Останні орли - Михайло Петрович Старицький

Читаємо онлайн Останні орли - Михайло Петрович Старицький
клопотався, то не по охотi, а тому, що задля примхи розорив мiй родовий хутiр!.. То це не подарунок менi, а тiльки сплата боргу.

— А! Зухвальство? То я ж покажу пановi, хто я! Чому ще й досi не введено тут унiю й чому ця церква не перетворена на костьол?

— Тому що я дозволив моїм пiдданцям сповiдувати свою вiру… А пан, немов розбiйник, катує чужих нi в чому не винних людей!..

— О tempora! — сплеснувши руками, вигукнув Мокрицький.

— Сини католицької церкви здiймають руку на пресвяту матiр! — простогнав плебан.

— Як пан дозволив? — скаженiв губернатор. — Адже наше лицарство на сеймиках ухвалило, щоб не було бiльше схизми… щоб вирiзати всiх схизматiв i дисидентiв!

— Та хiба ж ваше лицарство може мене позбавляти шляхетських прав? Адже кожен iз нас має право навiть на сеймi крикнути «veto» й зiрвати сейм… То ось я у своєму власному селi й кричу «veto»!

— Це зрада!

— Прокляття! Вiчнi муки вiроломцям! — у фанатичнiй лютi вигукнув Мокрицький.

— Взяти його! — крикнув, не тямлячи себе, Кшемуський.

— Вiзьми сам! — ступив крок уперед Левандовський. — Чого ти iнших примушуєш? Оточив себе розбiйницькою ватагою i за їхнiми спинами лютуєш? О, настане час, i вся пролита тобою, недолюдком, кров упаде на твою голову, i ви всi захлинетесь у нiй… Слiпi звiрi, безумцi! Хiба не тямите, що ваша сваволя довела весь край до вiдчаю? Хiба не знаєте, що замучений народ грiзно пiднiмається на своїх катiв, сп’янiлих вiд кровi?.. Прислухайтесь! Стогiн i зойки нещасних перетворились уже в лютi крики, якi закликають до помсти, до вiдплати, а їх же, скривджених, море! I ви, безумцi, в таку хвилину, коли загибель загрожує всiй вiтчизнi, ви ще пiдсипаєте жару в огонь, кидаєте iскру в порох! То ж не я, а ви погубителi вiтчизни, зрадники! А ти — головний злочинець i пiдлий боягуз! Виходь же, коли в тебе ще є хоч краплина шляхетського гонору, виходь звести зi мною рахунки за смерть моєї дружини, моєї дитини й за всi цi звiрства! Виходь! Я тебе називаю грабiжником, злодiєм, який ганьбить шляхетське звання… Виходь же, лицарю, змий кров’ю свою образу, своє безчестя, ганьбу!

Слова Левандовського своєю смiливiстю й грiзним пророцтвом так приголомшили ляхiв, що всi вони зацiпенiли, а губернатор, посинiлий, з виряченими очима, весь тремтiв i тiльки щось мимрив.

— Зв’язати цього негiдника! — нарештi просичав вiн, задихаючись вiд лютi.

— I розстрiляти! — додав спокiйно Стемпковський.

— Хто пiдступить — смерть! — крикнув Левандовський, змахнувши шаблею; вiрнi його гайдуки стали в оборонну позицiю позаду. Ближчi драгуни, що зробили були крок до смiливця, вiдступили назад.

— Що ж ви, боягузи?! — гукнув полковник. — Ха! Сто на одного напасти не зважуєтесь?

— Зв’язати! — гаркнув на все горло губернатор.

Купка драгунiв нарештi кинулася на Левандовського, та вiн був добрий рубака, гайдуки теж не поступалися йому в майстерностi… Три шаблi прийняли удари цiлого десятка. Замигтiли холоднi блискавки, задзвенiла сталь. Один iз нападни кiв упав навзнак з розсiченою головою, другий присiв, схопившись лiвою рукою за праву, що безвладно повисла… Решта вiдскочила… На допомогу їм кинулись iншi…

Звичайно, Левандовський мiг ще зарубати чоловiк п’ять-шiсть драгунiв, та все ж вороги, маючи таку перевагу в кiлькостi, зрештою неодмiнно перемогли б його. Але в цей час з боку майдану почувся зловiсний наростаючий гомiн… Усi сторопiли, зблiдли, насторожились… Драгуни, що напали на Левандовського, опустили зброю, i це дало йому змогу вiдступити з своїми двома гайдуками за ограду. Губернатор i його почет втупили очi в безлюдний поки що майдан… Та ось над тинами прилеглих вулиць виткнувся лiс кiлкiв i шапок, що швидко наближались до церкви. За хвилину розлюченi юрби винеслись бурхливими потоками на майдан, змiшалися, завирували й, наче страхiтливий вал, ринули на ворогiв.

— Бунтi — ослаблим голосом прошепотiв губернатор i затремтiв, наче осиковий лист.

— Oremus domine! — пiдняли руки вгору ксьондзи.

— Рятуйтесь! — захвилювалися офiцери, збiгаючи з папертi.

— До зброї! — крикнув Стемпковський, блиснувши очима й шаблею. — Замкнути ворота! Мушкетери, вперед! Виждати — й залп! Пiкiнери — в лави, до стрiльцiв! Решта на коней!

Рiшучий голос полковника одразу пiдбадьорив розгублених вояк; його гучна команда наче розбудила шляхту. Усi кинулися виконувати наказ. Офiцери приєдналися до своїх жовнiрiв.

Вигнаний з огради довудца стояв з гусарами за ворiтьми; побачивши юрбу, що котилася просто на нього, шляхтич скам’янiв од жаху: «Що робити? Пробиватися вперед — божевiлля, захищатися — теж… Сховатися за ограду? Але брама зачинена». Залишалося одне — кинутися праворуч чи лiворуч вздовж огради й десь перескочити на цвинтар… Та хвилина розгубленостi вiдрiзала шлях до вiдступу… Купку одурiлих вiд страху вояк оточила юрба… Попереду мчала фурiя з розпатланими косами, налитими кров’ю очима й пiною на губах.

— Ага, ось вони, вбивцi мого сина! — захрипiла вона й голiруч кинулась на озброєного з нiг до голови довудцу. Напад був такий несподiваний i навальний, що довудца не встиг опустити пiднятої шаблi й упав, збитий з нiг. Жiнка не випустила своєї жертви, а, навалившись, вп’ялася руками й зубами в горло ката. Юрба в нестримному русi розтоптала їх, в одну мить зiм’яла купку гусар, що вже й не думали оборонятись, i ринула до церковних ворiт. Та раптом iз-за огради пролунав трiскучий залп iз мушкетiв. Юрба зойкнула. З десяток скривавлених тiл упало в перших лавах, змусивши iнших податися назад. Але на них напирали, збиваючи з нiг, заднi… Все змiшалося…

— Чого стали? — крикнув Левандовський, який одразу ж приєднався до. атакуючих. — Швидше! Не давайте їм часу набити мушкети. Ми їх зiмнемо… Ану вперед!

Голос пана, який встиг заслужити довiр’я селян, пiдбадьорив лави, що були похитнулися; пролунали крики: «Бий їх!», «Смерть ляхам!» Натовп сколихнувся, але вперед не рушив. Збiгав найдорожчий час: поляки дiстали можливiсть знову

Відгуки про книгу Останні орли - Михайло Петрович Старицький (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: