💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Останні орли - Михайло Петрович Старицький

Останні орли - Михайло Петрович Старицький

Читаємо онлайн Останні орли - Михайло Петрович Старицький
краплиною, що переповнила чашу терпiння народного! А тим часом конфедерати й унiати, ще не розумiючи того, що пiднiмається навколо, чинили й далi свої буйнi наїзди й кривавi розправи; щодня приходили звiстки про новi звiрства, новi тортури…

Запорожцi, кинувши свої села й хутори, ринули з усiх усюд у польську Україну i незабаром утворили сотнi невеликих загонiв. За короткий час становище на Українi змiнилося: ще недавно по селах i хуторах бешкетували ватаги конфедератiв, чути було стогiн i зойки катованих людей та зухвалi вигуки сп’янiлих од кровi шляхтичiв, тепер же там стало тихо; скрiзь побiля церков збиралися юрби селян, якi кинули косовицю й жнива, що вже почалися подекуди, й економи не зважувалися виганяти «бидло» на лани… У повiтрi запахло порохом. Євреї з гарячковою поспiшнiстю тiкали в найближчi мiста, прихопивши з собою тiльки найцiннiше з свого майна.

— Хлопи бунтують! — прокотилося по Українi.

Окремi загони в рiзних мiсцях уже почали страшну помсту. Народне повстання загрожувало перейти в страхiтливу рiзню, якби не з’явилася людина, котра об’єднала пiд своїм стягом усi сили й очолила їх.

Залiзняк зрозумiв, що настав час або пiднятися на гребенi народної хвилi, або залишитися осторонь вiд руху. Iм’я Залiзнякове мало таку популярнiсть по всiй Українi, що досить було б йому вiдкрито пiдняти свiй стяг, як усi ринули б до нього.

Та цього було замало.

Дiстати визнання повстанцiв — це ще не все, головне — щоб уся Україна визнала його гетьманом i пiшла за ним; треба було, щоб до цього руху i лiвобережне козацтво, i сусiднi держави поставилися не як до бунту хлопiв, а як до великого народного повстання.

Але хто мiг настановити його гетьманом, хто мiг освятити такий рух, надати йому характеру хрестового походу?

В часи Богдана це зробила Запорозька Сiч, тому що вона була святинею для українцiв i виразницею народних iдеалiв, захисницею народних iнтересiв. Та нинi Правобережна Україна була вже давно вiдiрвана од Сiчi; нi гетьмана, нi власного уряду не залишилося в неї, вона не мала навiть вищого духiвництва, i не було їй звiдки почути рiшуче слово; єдиною зорею нещасному народовi сяяв ще Мотронинський монастир. Туди стiкався люд з усiх кiнцiв України.

Загальна жадоба помсти була така велика, що навiть ченцi й священики ладнi були кинутися в бiй. Незважаючи на те, що, здавалося, всi сусiди мовчки погодились на поголовне винищення православного люду в Польщi, серед селян уперто трималася чутка про золоту грамоту, видану росiйською царицею Мельхiседековi.

Безперервно новi й новi юрби збуджених людей прибували до стiн Мотронинського монастиря. Багато хто знав про те, що Залiзняк призначив тут збiр, а бiльшiсть несвiдомо горнулася до цього останнього оплоту православ’я, шукаючи тут поради й порятунку.

I ось Залiзняк вирiшив, що монастир повинен освятити їхнє повстання.

В глупу пiвнiч скликали вони з Найдою у колишню Мельхiседекову келiю старшу монастирську братiю й оголосили їй про свiй намiр.

Усi одностайно схвалили пропозицiю Залiзняка й Найди; вирiшено було першого серпня, на Маковiя, вiдслужити урочисту вiдправу й освятити з усiєю сумною пишнiстю зброю козакiв, якi поклялися вiддати життя за святий хрест.

У монастирi почали дiяльно готуватися до майбутнiх подiй: укрiплювали стiни, заготовляли провiант для вiйська. Охопленi ентузiазмом, монахи тягли в свої льохи все, що тiльки можна, аби заготувати харч для вiйська й сотень жiнок та дiтей, котрi знайшли притулок бiля стiн монастиря.

Залiзняк i Найда теж енергiйно готувалися до наступної вiйни. Розумiючи, що на успiх справи можна розраховувати лише в тому разi, якщо зненацька ринутись на ляхiв i приголомшити їх несподiваним ударом, вони вирiшили одразу ж пiсля освячення зброї роздiлити вiйсько на двi частини й кинутися на переповненi шляхтою мiста, а тому до всiх гайдамацьких загонiв розiслали гiнцiв з наказом збиратись у Мотронинському лiсi.

Днi збiгали в гарячковiй роботi й необхiдних приготуваннях. Нарештi настав переддень призначеної вiдправи.

На монастирському дворi панувало незвичайне пожвавлення. З комiр i льохiв виносили барила й мiшки, вантажили їх на похiднi козацькi вози; по монастирських стiнах снували козаки, оглядаючи бiйницi й амбразури.

Ченцi з хрестами й кропилами в руках обходили людей, що юрмилися бiля монастирських стiн. До брами раз у раз пiд’їжджали гiнцi i, скочивши з коней, заходили в двiр.

Залiзняк i Найда походжали по двору, наглядаючи за всiма приготуваннями, вiддаючи накази й вислуховуючи донесення гiнцiв.

— Ну, друже мiй, — сказав Залiзняк, зупиняючись бiля церковних дверей, — здається, зроблено уже все, тепер хоч i наскочать ляхи, то об цi стiни поламають зуби!

— Та їх тепер сюди й калачем не заманиш, — усмiхаючись, вiдповiв Найда. — Он знову прибули люди, кажуть, що ляхи, як мишi, тiкають iз сiл у мiста, добро своє на дорогах кидають.

— Воно-то правда, а все ж обережнiсть не завадить, — треба нам, друже, берегти цю святу обитель, як око в лобi. Поки вона цiла, доти й народ вiрить у благословення господнє! Завтра вдосвiта ми виступимо звiдси, i хоч залишимо для захисту монастиря з сотню козакiв, проте мусимо передбачити все, — тому оглянь, друже, ще потаємний хiд, а я пiду подивлюся на стiни; та поспiши й приходь до мене: треба дати гасло й розставити вартових.

Найда подався до старої монастирської церкви, уже закритої для богослужiння, й, вiдiмкнувши бiчнi дверi важким ключем, ввiйшов у ризницю; тут вiн насилу пiдняв одну з плит у пiдлозi, викресав вогню, засвiтив воскову свiчку й обережно спустився по крутих сходах у вузький пiдземний коридор, який закiнчувався замаскованим виходом у лiсову хащу. Все тут було справне.

Вийшовши з церкви. Найда попрямував до Залiзняка, коли раптом його покликав чийсь голос:

— Козаче, козаче, та почекай же, не чуєш чи що?

Найда озирнувся: до нього поспiшав кульгавий жебрак, що при потребi вмiв добре ходити обома ногами. Це його Найда посилав з чотками до Дарини.

Коли Найда побачив жебрака, серце його затремтiло вiд жагучого бажання якомога швидше розпитатись

Відгуки про книгу Останні орли - Михайло Петрович Старицький (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: