Останні орли - Михайло Петрович Старицький
— Гей, пане дияконе! — кричав Левандовський, вже гарцюючи на конi. — Спасибi, що виручив!.. Дай менi десяткiв зо два орлiв — бiля левад є загiн… треба вирiзати, бо втече!
— Не втече! Там кругом непролазне болото! — заспокоїв його диякон, але людей послав.
Левандовський кинувся перш за все на цвинтар; вiн хотiв довiдатись, чи не сховався в церквi губернатор з ксьондзами. Та церква була порожня.
На цвинтарi в рiзних мiсцях лежали вже задубiлi трупи; серед них були й двi жiнки з дiдом, розтоптанi кiньми. Левандовський, здригнувшись, одвернувся й попрямував до дзвiницi. «Може, вони там?» — майнула думка. Та ледве вiн наблизився до входу, як страшне видовище змусило його вiдсахнутися: бiля стовпа стояв прив’язаний титар, замiсть рук у нього стирчали двi гострi, обвугленi кiстки, почорнiлi груди були теж пропаленi, але обличчя вогонь не зачепив. Мертвi очi страдника були зверненi на хрест церкви.
— О, за цей труп проллється багато кровi! — з гiркотою сказав Левандовський. — I недолюдки заслужили вiдплату!
Зазирнувши в дзвiницю, вiн нiкого не побачив, тiльки мертвий дзвонар сидiв на закривавленiй палi й стерiг свої дзвони.
— Прокляття! Де ж цей Кшемуський? — вигукнув Левандовський, пiдбiгаючи до коня.
— Даремно, пане, шукаєш, — простогнав хтось поблизу.
Левандовський обернувся. Неподалiк вiд папертi конав поранений шляхтич.
— Даремно… — вдруге мовив вiн через силу. — Губернатор… будь вiн проклятий… одразу ж, побачивши небезпеку… сiв у каруцу з ксьондзами… тепер вони в замку…
— Сто дяблiв! Я знайду його й там! — крикнув володар Лисянки й пришпорив коня.
Вiн помчав iз своїм загоном на другий кiнець села, але там селяни вже кiнчали з жменькою уланiв: загнавши їх у болото, вони заарканювали вершникiв, витягали їх на берег i розправлялися по-своєму.
Левандовський повернувся на майдан. Тут уже було все спокiйно. На цвинтарi селяни копали двi ями: одну невелику — для батюшки й титаря, а другу — широку, братську — для решти.
Старшi з гайдамакiв i селян зiбралися на раду. Левандовський пiд’їхав до них i згарячу почав переконувати, щоб, не даючи опам’ятатися Кшемуському, негайно вчинити напад на його замок i розгромити чортове гнiздо… Але диякон засмiявся на цю пропозицiю.
— Ну, пане, в’ївся ти на цього гаспида — i се добре… Та не настав iще час… У нього там, за мурами, набереться сотнi зо три жовнiрiв та гармати… То коли б нам не поламати своїх зубiв — це одне; а друге — он приїхав вiд отамана Неживого посланець: полковник Залiзняк скликає всiх, хто може тримати шаблю в руцi й ладен вiддати життя за кревний люд та за вiру, щоб на Маковiя поспiшали в Мотронинський монастир; там вiн дасть усiм розпорядження, там розправлять крила нашi орли i вдарять звiдти ошую й одесную на демонiв!
— I менi можна туди їхати? — несмiливо спитав пан Левандовський.
— Ти хоч i католик, а серце в тебе руське… Ми тобi вiримо…
— Такому пановi не вiрити? Адже ж вiн довiв… Вiримо, як собi! — загомонiли селяни.
— I побрататися, братiє, з таким паном за честь! — промовив диякон i притиснув католика-пана до своїх широких грудей.
— За честь! За честь! — пiдхопили всi, поскидавши шапки.
— Спасибi, панове! — подякував Левандовський.
Чоловiки взялися пiдбирати зброю, кинуту шляхтою, та ловити дорогих коней, а жiнки розшукували на майданi, на вулицях i в левадах тiла своїх батькiв, братiв, чоловiкiв… З суворою печаллю на обличчях схилялися вони над дорогими небiжчиками, вiддаючи їм останнє цiлування. Не чути було нi стогону, нi плачу… Тiльки iнодi блiдi губи шепотiли прокльони…
Тим часом село горiло, нiхто й не думав його гасити… Вiльний вогонь перелiтав з однiєї хати на iншу, пiдкрадався тинами до ожередiв соломи… Задушливий дим чорними хвилями коливався по вулицях та провулках i застилав небо жовто-бурою пеленою… Тiльки церква серед майдану, вкритого трупами, виблискувала багрянцем, немов її хрести й банi були облитi кров’ю.
Настав похмурий, задушливий вечiр. Важкi чорнi хмари затягли все небо i вкрили землю вогкою мертвотною тiнню. Вiтер ущух, нерухоме повiтря наче застигло. Низько над землею носилися чимось занепокоєнi ластiвки. Усе провiщало страшну нiч; та, незважаючи на це, дорогою до Мотронинського монастиря повiльно посувалися юрби прочан.
В цьому, звичайно, не було нiчого дивного, бо завтра в монастирi мала вiдбутись урочиста вiдправа з нагоди свята Маковiя. Але вигляд прочан мiг нагнати мимовiльний страх на кожного зустрiчного: обличчя у всiх були похмурi, у декого з-пiд свит виглядали кiнцi шабель, iншi ж, незважаючи на завтрашнє свято, несли на плечах коси й сокири; жiнок i дiтей не видно було зовсiм.
Пiших прочан обганяли озброєнi з нiг до голови вершники.
Посеред дороги поволi рухалися велетенськi чумацькi мажi, до верху навантаженi й укритi кiнськими шкурами; подекуди з-пiд шкур виглядали хвости в’яленої таранi.
Великi чумацькi воли насилу везли цю поклажу. Певно, рибу закупила жалiслива монастирська братiя, щоб почастувати на Маковiя прочан; дивне було тiльки те, що на вибоях у навантажених копченою i в’яленою рибою возах щось металево-глухо бряжчало. Погоничi у довгих важких свитах, якi геть ховали їхнi обличчя й постатi, неквапливо, мовчки ступали бiля своїх возiв. Либонь, вони так поодягалися, боячись грози, а може, й iнша якась причина, примiром можливiсть небажаних зустрiчей, примусила їх ховати свої обличчя.
Перед тим, як в’їхати в лiс, вози зупинялися.
— Хто їде? — лунав iз хащi тихий оклик.
