Останні орли - Михайло Петрович Старицький

— Ну, що? Знайшов? Побачив?

— Знайшов, побачив, — вiдповiв жебрак. — I привiз…

— Привiз? Кого?

— Панну…

— Панну? Доньку обозного? — вигукнув здивований Найда.

— Авжеж, її!

— Де ж вона? Тут?

— Та нi! У Лебединському монастирi, велiла розшукати тебе й переказати, що пам’ятає тебе i жде.

— Пам’ятає i жде, — мимохiть прошепотiв Найда. — Чого ж вона прибула туди… в такий час?.. Господи… адже все може трапитись!..

Радiсть i тривога охопили Найду вiд звiстки, принесеної жебраком. «Дарина тут, так близько вiд нього, прибула, не побоялася — козачка, королева! Вiн її просив чимось допомогти монастиревi, а вона сама приїхала туди! Авжеж, смiливий, вiдважний вчинок, але який ризикований!.. В цей час, коли всюди нишпорять конфедерати й унiати, вона в жiночому монастирi! О, не доведи господи! Щохвилини на неї чигають смерть, муки ще гiршi вiд смертi! — Найда замислився. — Що ж робити? Не можна залишити її там саму… Поїхати, привезти сюди або вiдвезти додому, до батька?»

Але козак одразу ж вiдкинув цю думку. Хоч би там що, а в цей час вiн не залишить вiйська нi на одну хвилину! Доля України лежить на терезах, i якби зараз вiн почав думати про свої почуття, самiй Даринi було б соромно за нього… Залишається одно: послати за нею невеликий загiн i прохати прибути сюди, в Мотронинський монастир. Поки що тут найбезпечнiше мiсце.

Заспокоївшись на цiй думцi, Найда пiшов до монастирських стiн, щоб разом з полковником вiддати останнi розпорядження.

А тим часом Залiзняк, оглянувши монастирськi стiни, вийшов за ворота подивитися ще на вали й шанцi, спорудженi за його вказiвкою на деякiй вiдстанi довкола монастирських стiн.

Тепер увесь простiр мiж стiнами й валами був заповнений людом, переважно жiнками й дiтьми.

Дехто тулився на возах i пiд возами, iншi просто на землi — на розстелених свитах; бiля кожної сiм’ї лежали клунки — все, що люди встигли захопити з собою; до деяких возiв були прив’язанi воли, корови, а подекуди стояли, збившись купою, вiвцi. Людський гомiн перемiшувався з меканням овець, ревiнням корiв i кукурiканням пiвнiв.

Збоку можна було подумати, що навколо монастирських стiн розташувався велетенський ярмарок, якби обличчя людей, що сидiли гуртками, не були такi сумнi, якби в загальний гомiн не вривалися сльози й стогнання жiнок та дiтей.

Коли до валiв пiд’їхав Залiзняк, усi, перешiптуючись, шанобливо поскидали шапки; полковник оглянув укрiплення й повернув назад.

Бiля ворiт його зустрiв козак i повiдомив, що до пана полковника з дуже важливою звiсткою прибули ковалi.

— Ну, то веди їх сюди, в сторожку! — наказав Залiзняк i зайшов у невеличку келiйку монастирського сторожа.

За хвилину туди ж увiйшли двоє високих на зрiст запорожцiв i, вклонившись Залiзняковi, гучно мовили:

— Здоров був, батьку!

— Доброго здоров’я, дiти! — приязно вiдповiв полковник. — Ну що, скiнчили роботу?

— Скiнчили, все сховано недалечке, у Вовчому байрацi.

— А скiльки?

— Тисяча шабель, та ножiв з чотири тисячi, та наконечникiв до списiв тисячi двi.

— Славно! Добре попрацювали, не грiх i по чарцi!

— Зараз не треба, батьку: нап’ємося в панських замках хмiльного пива.

— Дай боже! А що ви iще скажете?

— Пiймали двох шпигунiв польських.

— Шпигунiв? — здивувався й стривожився Залiзняк. — Де ж, як?

— Та в лiсi ж, — хотiли нас вистежити!

— Ну й що ж?

— Не вдалося, вартовий спiймав; ми хотiли їх там самi рiшити, а потiм подумали, що, може, ти розпитаєш їх про що.

— Добре… А хто ж вони?

— Брехали багато… Ну, та сам побачиш — хлопець i дiвчина.

— Хлопець i дiвчина? — перепитав Залiзняк.

— Та ось вони тут з нами, зараз приведу! — мовив один iз запорожцiв i, вийшовши за дверi, повернувся з Прiсею й Петром.

Коли Залiзняк побачив їх, у нього мимохiть вирвався вигук здивування; вiн швидко пiдвiвся й, пiдiйшовши до дiвчини, взяв її за руки.

Прiся дуже зблiдла й схудла за час свого полонення, та коли побачила полковника, її змарнiле личко зашарiлося нiжним рум’янцем, а очi засяяли незвичайним щастям.

— То це шпигуни? — промовив Залiзняк, з любов’ю поглядаючи на Петра й Прiсю, i з посмiшкою озирнувся на запорожцiв. — Та як вам таке на думку спало? А ти, Петре, чого ж не сказав їм про мене?

— Та вони, либонь, казали, — знiяковiло зауважив старший запорожець. — Дiвчина й перстень твiй показувала, але ми не повiрили… За таких, бач, обставин попалися… Вночi пiдповзли до нашого яру, видивлялися, винюхували…

— Гай-гай! — усмiхнувся Залiзняк. — Як можна було подумати на таку красуню, що вона шпигунка?

Вiн ласкаво взяв Прiсю за пiдборiддя, i збентежена дiвчина спаленiла ще бiльше.

— Ну, та слава богу, що хоч живими до мене привезли. I як це тобi, Петре, надало до них, — вiн пiдморгнув у бiк запорожцiв, — у гостi потрапити?

— Заблудилися в лiсi з сестрою, — похмуро мовив Петро. — Ну, почули — гупає молот, на те гупання й пiшли, але боялися вiдразу пiдходити… Спершу хотiли роздивитись… пiдповзли, ну й схопили нас. А батько й отець Хома не захотiли, пане полковнику, їхати зi мною: сказали, що їм належить захищати святу церкву.

Залiзняк здивовано глянув на Петра: певно, бiдолашнi дiти ще нiчого не знали про смерть свого батька. Якусь хвилину полковник мовчав, немовби не наважуючись