Останні орли - Михайло Петрович Старицький
— Смiливiше! Дружнiше! Вперед! — надривався вiн, розмахуючи шаблею, — Ми їх розчавимо… Хiба мало ще знущалися цi розбiйники з ваших жiнок i дочок? Хоч церкви не вiддайте їм у руки! Он гляньте, нещасному титаревi спекли ноги й руки… Полум’я розгоряється… Вирвемо ж iз рук катiв мученика! Вперед! За мною!
Вигляд титаря, що горiв живцем, страшенно вразив усiх, i натовп кинувся за Левандовським. Але пролунав другий залп i вiдкинув атакуючих назад.
Левандовський вiдчув: iще одна втрачена мить — i замiшання селян перейде в панiку.
— До возiв! — скомандував вiн, не даючи їм часу опам’ятатися. — Он у вас рушницi… Стрiляйте по ляхах iз-за возiв… Почастуйте їх по-запорозькому свинцевим горохом!
Слова Левандовського знову пiдбадьорили селян.
— Веди нас! — пролунали в натовпi вигуки.
— За мною ж, друзi! До возiв! — крикнув Левандовський, i слухняний натовп кинувся за ним. Вози, а їх було не менше десяти, стали справжньою барикадою.
Кшемуський трохи заспокоївся. Стемпковський пропонував негайно атакувати «бидло», але команда губернатора вважала за краще не ризикувати. Кшемуський наказав кiльком жовнiрам прокрастися через ограду з протилежного боку й запалити з чотирьох бокiв село. Вiн вважав, що пожежа примусить селян рятувати майно, отодi на них можна й ударити.
Тим часом iз-за возiв пролунали пострiли: по двоє. по троє односельцiв допомагали кожному стрiльцевi набивати рушницi. Влучнi, хоч i нечастi кулi зацокали по тонких штахетах огради, виводячи з ладу воякiв Кшемуського.
Нiкому з полякiв i на думку не могло спасти, щоб у затурканих, зубожiлих хлопiв знайшлася вогнепальна зброя, а тому несподiвана пальба з укрiпленої засiдки викликала панiку…
Шляхетськi пострiли, майже не завдаючи шкоди, почали стихати, тому що стрiльцi шукали надiйнiшого прикриття, тодi як кулi повстанцiв, маючи добру цiль, не пропадали марно. То там, то тут iз стогоном падали строкато одягненi поляки… Пораненi конi заметалися в навколишнiй тиснявi, кидаючись на людей i збiльшуючи замiшання… Затрiщала ограда… Серед гамору й крику не чути було слiв команди… Одна куля вцiлила плебана в плече й змусила Кшемуського вiдразу ж сховатися в церквi…
Стемпковський, бачачи загальну панiку, скочив на чийогось коня й владно крикнув:
— Усi на коней! В атаку!
Голос полковника знову примусив полякiв пiдкоритися його командi… Розчинилися ворота, й кiннота пiд проводом осавула кинулася на селян, але вони тепер уже стояли за своїми барикадами твердо. Конi ставали дибки, налiтали на вози й наражалися на списи, коси, загостренi кiлки… Шаблi не дiставали селян за прикриттям, а прорвати його було важко… Тi, що проскочили всередину. були розшматованi юрбою… Спробувавши кровi, вона п’янiла вiд лютi… Перше почуття страху минуло.
— Славно, хлопцi! Так їм, псам! Так їх! — пiдбадьорював усiх Левандовський, перебiгаючи поза возами. — Вiдомстiть їм, катам, за ваших жiнок i дiтей… усiх бийте, нiкого не милуйте! Тiльки губернатора дайте менi… Благаю, дайте менi живцем цього гаспида в руки!
Панський двiр уже горiв, охоплений з усiх бокiв полум’ям. Високо в небо шугали червонi язики, розсипаючи навколо iскри… На протилежному кiнцi села пiдiймалися, клубочучись, двi чорнi хмари… Та нiхто не звертав на це уваги.
Шалена атака захлинулася… Дехто з полякiв повернув коней назад.
— За мною тепер! На ляхiв! — кинувшись уперед, вигукнув Левандовський.
Наелектризований натовп не ждав повторення команди: неначе бурхливий потiк, що прорвав греблю, вiн ринувся iз засiдки й навально вдарив на розгублену команду; першi лави були одразу зiм’ятi, iншi подалися назад, тиснучи один одного й збиваючи з нiг… За мить всi ляхи кинулися тiкати.
Захопленi успiхом, розпаленi помстою, в шаленому поривi переслiдуючи кiнний загiн, пiшi селяни розсипалися по майдану безладною юрбою… Цiєї хвилини й чекав Стемпковський; пробравшись з пiвсотнею уланiв через розiбрану ограду по той бiк церкви, вiн ударив з тилу на розпорошених повстанцiв. Слiпий жах охопив їх; замiсть того, щоб зiмкнутися в щiльнi лави й дати вiдсiч, селяни почали захищатися кожен окремо, збиваючи один одного з нiг i падаючи пiд ударами шабель та списiв чи гинучи пiд копитами коней… Протягом трьох-чотирьох хвилин майдан вкрився трупами повсталих; решта, розгубившись, подалися в три вузькi вулицi й застрягли там; Стемпковський навально насiдав i рубав з фронту, а розбитi ранiше улани, що кинулись було тiкати, повернувши коней назад, напали з тилу… Селяни опинилися в жахливому становищi. Хоча Левандовський i кричав щосили: «Молодцi, лицарi, орли! Заманули ворога в пастку, а тепер бийте!» — та лише найближчi чули його заклики, а далi все тонуло в хаосi диких звукiв.
Неминуча смерть вселила енергiю в оточених: затиснутi з усiх бокiв, вони почали вiдчайдушне захищатися. Тини, хати й вузькi вулицi хоча й посилювали страшенну тисняву, та разом з тим захищали селян вiд атаки кiнноти розгорнутим фронтом.
Стемпковський, зваживши на опiр повстанцiв i неможливiсть успiшно дiяти кiннотою, дав пекельний наказ: «Заднiм лавам спiшитись! Гайда на левади, пiдпалюйте хлiви! Ми їх живцем засмажимо!»
Страшна хвилина наближалась; уже спалахнули двi стрiхи й задушливий дим, стелячись низом, обгортав оточених селян чорною пеленою, уже серед полякiв пролунав трiумфуючий регiт… Та зненацька десь неподалiк почулися несамовитi вигуки й тупiт…
Поляки спершу не звернули уваги на цi звуки; та ось заднi лави обернулися й скам’янiли: на них вихором летiла цiла сотня добре озброєних гайдамакiв на чолi з дияконом.
— Бий їх, катiв! — пролунав страшний вигук.
— Смерть ляхам! — гаркнули гайдамаки i вдарили в спини уланiв списами. Польських вояк загнали в тiсний кут, де вони не могли захищатися… Зчинився страшенний гамiр; у ньому було чути i стогiн, i зойки, i прокляття, й iржання коней, i дикi вигуки людей, i регiт, i пекельне пронизливе завивання.
Селяни,
