Останні орли - Михайло Петрович Старицький

— То цей пiп не схотiв схилити своєї парафiї до послушенства й прирiк її на загибель? — поспитав, пiдводячись iз свого мiсця, Кшемуський.

— Бiльше того, мiй найяснiший дядечку, вiн пiдбурював парафiян на бунт i велiв бити на сполох, — вiдповiв небiж, допомагаючи ясновельможному вилiзти з каруци.

— Гадюка! Шкода, що помер так швидко… Я б з ним побалакав… Ну, та залишилося ще двi гадини й цiла отара… Грядiть же, превелебний отче, до церкви й перетворiть її святою мшею в костьол.

— Во славу божу i в торжество вiчне католицької вiри! — урочисто промовив Мокрицький, а плебан склав руки на грудях i звiв очi до неба.

А натовп на титаревiй вулицi зростав i зростав; з найближчих висiлкiв через леваду пiдходили все новi люди; у дворi теж було повно… Скорботний настрiй селян поступився тепер мiсцем почуттю’обурення, що наростало з кожною хвилиною: чулось глухе ремство, очi блищали похмурим вогнем, внутрiшнє хвилювання пробивалося назовнi…

— Ех, не послухали диякона! Повiрили пановi! — лунало в одному кутку.

— Та де ж цей новий володар, який обiцяв захищати i нас, i нашу церкву? — ремствували в iншому.

— Усi вони гаспиди! Усе брехня! — котилося вiд гурту до гурту.

— Душогуби! Грабiжники! Кровопивцi! Отепер би на них диякона!

— Що ж це? Погибель? Кiнець? — голоснi розмови й запальнi вигуки зливалися в похмурий гомiн, що, посилюючись, нагадував рокотання бурi.

Нараз серед цього гомону людських голосiв рiзко пролунав один крик, немовби вiдчайдушний зойк людини, що гинула.

Усiх пройняв дрож, i кожен обернувся на той крик.

Бiля трупа отця Хоми, якого зняли з шибеницi й поклали посеред двору, стояла середнього вiку ставна жiнка. Виразисте обличчя вiдбивало душевну бурю, що охопила всю iстоту молодицi, очi її виблискували зловiсним вогнем, розлючена, простоволоса, з розпущеними косами, якi розвiвав вiтер, вона була живим втiленням Немезiди.

— Що ж ви стоїте над небiжчиком i чухаєте потилицi? — кричала жiнка, розмахуючи руками, i голос її краяв серце. — Захистили свого заступника, батька нашого єдиного? Захистили? Ось вiн лежить, розтерзаний, i наче молиться за вас… А ви вмiєте тiльки скиглити над святим мучеником… Ех, люди, ви, люди! Кожен звiр захищає своє лiгво! Вовчиця боронить дiтей, не боячись смертi… Навiть голуб метиться за голубку… А ви? Ха-ха-ха! Вашi ж батьки вiльними козаками були, а вас пани обернули в бидло, i ви живете й терпите! Та на дiдька вам таке життя? Нащо вам це ярмо? Чуєте ви чи нi? А нам? А нам, жiнкам, уже несила, несила!.. — несамовито кричала молодиця, рвучи на собi коси й б’ючи себе в груди. — Немає вже нашого заступника, немає нашого молiльника, немає нашого сонця праведного! А вбивцi, розбiйники й кати знущаються над нашою вiрою, руйнують церкву… То не варто i нам жити! Дiтей своїх задушу цими руками, батька зарiжу… На смерть! На погибель! Хай у кровi сама захлинуся, а задушу-таки хоч одного недолюдка, ката! За мною! — i жiнка рвучко кинулася вперед.

Палке слово молодицi так вразило натовп, що вiн спершу онiмiв, а потiм вибухнув страхiтливим ураганом крикiв. Неначе удари грому, лунали вигуки:

— Бий їх, на смерть, на погибель!

I багатоголове чудовисько стрепенулося, наїжачилось, немов щетиною, списами, косами й кинулося шаленим, клекочучим валом за войовничою жiнкою…

Прискакавши з Лисянки в Мотронинський монастир. Залiзняк застав там Аркадiя i Найду, повернення яких вiн нетерпляче чекав. Напередоднi вони прибули з Запорозької Сiчi й привезли важливi вiстi.

Їхня поїздка на Запорожжя увiнчалася цiлковитим успiхом. Запорожцi одностайно вирiшили допомагати, наскiльки буде можливо, гайдамакам, тим бiльше що кошовий сказав, що на цю допомогу росiйський уряд дає хоча й неофiцiйну, але цiлком певну згоду.

З Найдою прибуло рiзними шляхами п’ятсот запорожцiв, а з дня на день мало прибути ще двi тисячi.

Кошовий отаман вiдправив посланцiв i на Дiн, щоб кликали вiльних людей на допомогу повстанцям. У татар i туркiв закупили цiлий обоз зброї, i вiн незабаром мав прибути в Мотронинський монастир.

Та найважливiша звiстка була та, що кошовий отаман, а з ним i все Запорожжя вiдправили хитрих послiв у Туреччину, щоб спонукати цю державу якнайшвидше оголосити вiйну Росiї: оскiльки Польща була союзницею Туреччини, то ця обставина пiдняла б проти Польщi Росiю.

Запорожцi добре знали, де знаходяться головнi пружини турецької державної машини, а що Найда дав послам ще й величезну суму грошей, то, беручи до уваги полiтичнi непорозумiння, якi виникли серед супротивних держав, цiлком можливо було розраховувати на успiх цiєї справи.

З такою ж метою були вiдрядженi посли з багатими подарунками й до татарських мурз, i до хана.

Кошовий вiрно розрахував, що пiд час вiйни Запорожжя дiстане можливiсть вiльнiше дiяти, а також одержить дозвiл збiльшити кiлькiсть свого вiйська. Саме це вiн i сподiвався використати для визволення України.

Про таємний план кошового й запорожцiв Найда розповiв тiльки Залiзняковi, i ця звiстка так врадувала полковника, що вiн мимоволi просльозився.

— Ех, серце ж у нашого кошового та в братiв-орлiв! — вигукнув Залiзняк, сердито змахуючи непрохану сльозу. — Хоч i не дала доля рiднiй країнi щастя, зате вже серця… Ех! Не шкода й головою накласти!

Бiльшу частину скарбу Найда й Аркадiй привезли в монастир. Розповiдь Найди про чудесне здобуття скарбу остаточно оточила його особу i в очах братiї, i в очах народу якимось незвичайним ореолом та ще бiльше змiцнила в їхнiх серцях надiю на успiх задуманого.

Звiстка про мученицьку смерть лисянського священика, отця Хоми, блискавкою облетiла Україну, i все довкола сколихнулося. Це страхiтливе, нечуване звiрство було останньою