Останні орли - Михайло Петрович Старицький
— У всякому разi, найяснiший пане, не пiп, — вiдповiв переляканий шляхтич. — Я його захопив зненацька, й нiкого з ним не було, нiкому при менi передати ключiв вiн не мiг. Потiм розпочався допит… А коли пiп помер, я поквапився сюди; церква була замкнена, й нам довелося виламати дверi… Виходить, хтось iз бидла…
— Який пекельний злочин! — жахався Мокрицький. — Наруга над богом у його святилищi… Осквернення «Secula seculorum»… О Єзус-Марiя!
— Блюзнiрство впаде на нашi голови! — вторив офiцiаловi плебан.
— Знайти менi винного! — затупотiв ногами на небожа губернатор. — Або я не подивлюся, що ти шляхтич! Пан є галган, а не довудца!
— Проше найяснiшого пана дядю… — спробував був тремтячим голосом запротестувати шляхтич, але Кшемуський несамовито закричав на нього:
— Тихо! Замовч! Ти повинен був одразу пiд’їхати до церкви, оточити її сторожею, а ти по городах тинявся… I не знаєш, хто був тут у той час, хто давав розпорядження, хто звелiв бити на сполох!
— Я ось титаря…
— Стiй! Я вже сам займуся допитом i карою… I слово гонору, що жахнеться пекло! — i Кшемуський, повернувшись спиною до небожа, вийшов розлючений на паперть. За губернатором рушили iншi.
Неподалiк вiд папертi стояло кiлька зв’язаних полонених, захоплених жовнiрами, — три баби, слiпий дiд i титар. Тут же лежав, спливаючи кров’ю, дзвонар i тихо стогнав. Драгуни на конях оточили церкву, а решта команди, спiшившись, розташувалась на вiдпочинок по всьому цвинтарi й за оградою.
— До свого десятка, пане, за ограду! — скомандував Кшемуський, i блiдий, похнюплений довудца, тремтячи вiд переляку, вийшов за ворота.
— Слухайте ви, пси, гадюки! — звернувся до полонених губернатор. — Якщо зараз же на цьому мiсцi ви не назвете менi ту бестiю, котра забрала з церкви священнi речi, то не дожити менi до вечора, коли я не перерiжу усе ваше село, починаючи з щенят.
— Не покладай гнiву на людей безневинних, найяснiший пане, — обiзвався титар. — Усi священнi речi iз церкви винiс з власної волi, а не за чиїмось наказом, я.
— Ти? Ха-ха! — зрадiв Кшемуський i потер вiд задоволення руки. — А де ж ти їх, собако, подiв? — спитав вiн трохи м’якшим, навiть ласкавим голосом, втiшаючись збентеженням жертви.
— Де я подiв їх, найяснiший пане, то вiдомо єдиному боговi й менi.
— Але ти й нам скажеш, га? Правда, скажеш?.. I принесеш усе назад, якщо ми попросимо? — губернатор ставав дедалi нiжнiший i нiжнiший.
— Не скажу й нiкому нiчого не вiддам! — твердим голосом вiдповiв титар.
— Чи ти ба, який упертий! — здивувався Кшемуський i спокiйно додав: — А принесiте-но, панове, жару й всипте гарненько по пригорщi йому за халяви. Цей засiб дуже корисний i розв’язує iнодi язики.
Через десять хвилин на жаровнi було розпечено вугiлля. Прив’язаний до стовпа титар стояв блiдий як полотно, але цiлком спокiйний; очi в нього палали релiгiйним екстазом, уста шепотiли молитву. Кати насипали йому за халяви жару, i скоро юхта в багатьох мiсцях прогорiла; дим тремтливими пасмами пiднявся вгору й окутав обличчя, страдника.
Але титар мовчав, навiть не застогнав.
— Вельможний губернаторе! — сказав полковник Стемпковський. — Ця гадюка, здається, має лагiдне серце… I, певно, не стерпить мук своїх ближнiх за себе…
— Так, слушно, пане, — осмiхнувся Кшемуський. — А от спитаємо цих свiдкiв!.. Тiльки бiдолахам холодно босонiж стояти на сирiй землi, то поставте їх для зручностi на розпечене вугiлля!..
Слiпий дiд навiть не здригнувся: чи вiн недочув наказу губернатора поставити «бидло» на вогонь, чи йому було вже все байдуже. Так само мовчазно сприйняла наказ i одна з жiнок, але друга впала до нiг Кшемуського й почала голосити.
— Вони не бачили… вони нiчого не знають, — тихо, через силу промовив титар.
— Вiрю, — погодився Кшемуський, — але менi хочеться знати, наскiльки тверде твоє серце? Адже ти одним словом можеш врятувати їх… Жiнко! Не мене проси, а пана титаря. Це в його волi…
Титар застогнав, але швидше вiд моральної муки, нiж од фiзичної.
— Простiть мене, грiшного, простiть, добрi люди!.. Але я не можу, бог бачить, не можу вiддати наших святинь i нашої вiри на наругу латинянам… Перетерпiмо ж за Христа вiд катiв.
Слуги виконали жорстокий наказ губернатора.
— Та пiдведiть ще й цього дзвонаря, — додав Кшемуський. — На дябла йому валятися? Кiнчайте з ним швидше. Нехай дзвонить i скликає бунтiвне бидло на тому свiтi.
У цей час бiля ворiт почувся стукiт колiс i тупiт кiлькох коней; гурт жовнiрiв, що стояв там з паном довудцою, розступився й пропустив в ограду нового володаря Малої Лисянки пана Левандовського в супроводi кiлькох гайдукiв.
— По якому праву на мою Лисянку вчинено наїзд? — напруженим вiд лютi голосом вигукнув Левандовський. — Хто смiє порушувати мої власницькi права?
— Я! — вiдповiв Кшемуський.
— Пан губернатор? — здивувався Левандовський, спершу не помiтивши свого кривдника-ворога. — Поставлений вельможним дiдичем для того, щоб у княжих володiннях панувала справедливiсть i не порушувалось право? А вельможний пан сам скрiзь насаджує насильство, грабунки й сваволю? Ха! Вiд такого управлiння не буде добра нi пановi, нi дiдичевi.
— Цо-о? — посинiв губернатор i схопився за свою дамашiвку.
— А те, що я не дозволю в своєму майонтку порушувати шляхетськi власницькi права! — i Левандовський видобув свою шаблю.
— Ха! А хто ж пану дав цей майонтек? Я! Захочу й сьогоднi ж вiдберу!
— Я знаю, що пан здатний на нечуване злочинство… Але цей майонтек дав менi найяснiший князь, з дiда-прадiда володар усiх тутешнiх маєткiв… А що пан