💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Останні орли - Михайло Петрович Старицький

Останні орли - Михайло Петрович Старицький

Читаємо онлайн Останні орли - Михайло Петрович Старицький
Кшемуський i витрiщився на небожа.

— У всякому разi, найяснiший пане, не пiп, — вiдповiв переляканий шляхтич. — Я його захопив зненацька, й нiкого з ним не було, нiкому при менi передати ключiв вiн не мiг. Потiм розпочався допит… А коли пiп помер, я поквапився сюди; церква була замкнена, й нам довелося виламати дверi… Виходить, хтось iз бидла…

— Який пекельний злочин! — жахався Мокрицький. — Наруга над богом у його святилищi… Осквернення «Secula seculorum»… О Єзус-Марiя!

— Блюзнiрство впаде на нашi голови! — вторив офiцiаловi плебан.

— Знайти менi винного! — затупотiв ногами на небожа губернатор. — Або я не подивлюся, що ти шляхтич! Пан є галган, а не довудца!

— Проше найяснiшого пана дядю… — спробував був тремтячим голосом запротестувати шляхтич, але Кшемуський несамовито закричав на нього:

— Тихо! Замовч! Ти повинен був одразу пiд’їхати до церкви, оточити її сторожею, а ти по городах тинявся… I не знаєш, хто був тут у той час, хто давав розпорядження, хто звелiв бити на сполох!

— Я ось титаря…

— Стiй! Я вже сам займуся допитом i карою… I слово гонору, що жахнеться пекло! — i Кшемуський, повернувшись спиною до небожа, вийшов розлючений на паперть. За губернатором рушили iншi.

Неподалiк вiд папертi стояло кiлька зв’язаних полонених, захоплених жовнiрами, — три баби, слiпий дiд i титар. Тут же лежав, спливаючи кров’ю, дзвонар i тихо стогнав. Драгуни на конях оточили церкву, а решта команди, спiшившись, розташувалась на вiдпочинок по всьому цвинтарi й за оградою.

— До свого десятка, пане, за ограду! — скомандував Кшемуський, i блiдий, похнюплений довудца, тремтячи вiд переляку, вийшов за ворота.

— Слухайте ви, пси, гадюки! — звернувся до полонених губернатор. — Якщо зараз же на цьому мiсцi ви не назвете менi ту бестiю, котра забрала з церкви священнi речi, то не дожити менi до вечора, коли я не перерiжу усе ваше село, починаючи з щенят.

— Не покладай гнiву на людей безневинних, найяснiший пане, — обiзвався титар. — Усi священнi речi iз церкви винiс з власної волi, а не за чиїмось наказом, я.

— Ти? Ха-ха! — зрадiв Кшемуський i потер вiд задоволення руки. — А де ж ти їх, собако, подiв? — спитав вiн трохи м’якшим, навiть ласкавим голосом, втiшаючись збентеженням жертви.

— Де я подiв їх, найяснiший пане, то вiдомо єдиному боговi й менi.

— Але ти й нам скажеш, га? Правда, скажеш?.. I принесеш усе назад, якщо ми попросимо? — губернатор ставав дедалi нiжнiший i нiжнiший.

— Не скажу й нiкому нiчого не вiддам! — твердим голосом вiдповiв титар.

— Чи ти ба, який упертий! — здивувався Кшемуський i спокiйно додав: — А принесiте-но, панове, жару й всипте гарненько по пригорщi йому за халяви. Цей засiб дуже корисний i розв’язує iнодi язики.

Через десять хвилин на жаровнi було розпечено вугiлля. Прив’язаний до стовпа титар стояв блiдий як полотно, але цiлком спокiйний; очi в нього палали релiгiйним екстазом, уста шепотiли молитву. Кати насипали йому за халяви жару, i скоро юхта в багатьох мiсцях прогорiла; дим тремтливими пасмами пiднявся вгору й окутав обличчя, страдника.

Але титар мовчав, навiть не застогнав.

— Вельможний губернаторе! — сказав полковник Стемпковський. — Ця гадюка, здається, має лагiдне серце… I, певно, не стерпить мук своїх ближнiх за себе…

— Так, слушно, пане, — осмiхнувся Кшемуський. — А от спитаємо цих свiдкiв!.. Тiльки бiдолахам холодно босонiж стояти на сирiй землi, то поставте їх для зручностi на розпечене вугiлля!..

Слiпий дiд навiть не здригнувся: чи вiн недочув наказу губернатора поставити «бидло» на вогонь, чи йому було вже все байдуже. Так само мовчазно сприйняла наказ i одна з жiнок, але друга впала до нiг Кшемуського й почала голосити.

— Вони не бачили… вони нiчого не знають, — тихо, через силу промовив титар.

— Вiрю, — погодився Кшемуський, — але менi хочеться знати, наскiльки тверде твоє серце? Адже ти одним словом можеш врятувати їх… Жiнко! Не мене проси, а пана титаря. Це в його волi…

Титар застогнав, але швидше вiд моральної муки, нiж од фiзичної.

— Простiть мене, грiшного, простiть, добрi люди!.. Але я не можу, бог бачить, не можу вiддати наших святинь i нашої вiри на наругу латинянам… Перетерпiмо ж за Христа вiд катiв.

Слуги виконали жорстокий наказ губернатора.

— Та пiдведiть ще й цього дзвонаря, — додав Кшемуський. — На дябла йому валятися? Кiнчайте з ним швидше. Нехай дзвонить i скликає бунтiвне бидло на тому свiтi.

У цей час бiля ворiт почувся стукiт колiс i тупiт кiлькох коней; гурт жовнiрiв, що стояв там з паном довудцою, розступився й пропустив в ограду нового володаря Малої Лисянки пана Левандовського в супроводi кiлькох гайдукiв.

— По якому праву на мою Лисянку вчинено наїзд? — напруженим вiд лютi голосом вигукнув Левандовський. — Хто смiє порушувати мої власницькi права?

— Я! — вiдповiв Кшемуський.

— Пан губернатор? — здивувався Левандовський, спершу не помiтивши свого кривдника-ворога. — Поставлений вельможним дiдичем для того, щоб у княжих володiннях панувала справедливiсть i не порушувалось право? А вельможний пан сам скрiзь насаджує насильство, грабунки й сваволю? Ха! Вiд такого управлiння не буде добра нi пановi, нi дiдичевi.

— Цо-о? — посинiв губернатор i схопився за свою дамашiвку.

— А те, що я не дозволю в своєму майонтку порушувати шляхетськi власницькi права! — i Левандовський видобув свою шаблю.

— Ха! А хто ж пану дав цей майонтек? Я! Захочу й сьогоднi ж вiдберу!

— Я знаю, що пан здатний на нечуване злочинство… Але цей майонтек дав менi найяснiший князь, з дiда-прадiда володар усiх тутешнiх маєткiв… А що пан

Відгуки про книгу Останні орли - Михайло Петрович Старицький (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: