Лицарі любові і надії - Леся Романчук
Це спричинило непорозуміння. Коли доктор Цвітковський мав приймати хворих, якщо з/к Цвітковський повинен працювати в шахті і виконувати норму? Діялося кумедне — спершу в’язня виводили на «розвод», вели в шахту, а потім забирали, і лікар приймав пацієнтів. А під кінець робочого дня знову приходив у зону, як належить. Начальство заплющувало очі, наглядачі самі себе дурили, бо здоров’я дорожче, зате все приховане завжди вилазить — у Магадані здалося дивним, чому це враз на «Центральному» «поздоровшав» контингент — ніхто не звертається за лікарською допомогою в Сусуманську лікарню, не користується послугами вільнонайманих лікарів, та й місця на «вільному» цвинтарі неподалік від Сусуманської лікарні «гуляють» за браком охочих залягти у привітну колимську земельку на вічне зберігання у вічній мерзлоті. З Магадана вирушила перевірка. На щастя, встигло начальство за горнятком горілоньки «з дороги» довідатися про мету приїзду високої комісії та припровадити професора до належного йому місця «во глубінє сібірскіх руд». Там, у штреку, і застали доктора за виконанням професійних обов’язків шахтаря. Про що й доповіли за інстанціями.
— Ну, ходімо, колего...
Роман хвацько підхопився і... Отямився вже в лікарні.
— Та ти ж — скелет ходячий, голубе! В чому душа тримається? — бідкався професор. Не потребував пояснень, сам добре знав, до чого доводить шахта людину.
Минув місяць, аж поки Роман зміг ходити не заточуючись. І ще кілька тижнів, поки засвоїв нескладні обов’язки санітара.
— Завтра підеш зі мною.
— Куди? — не спитав, лише запитально глянув на професора, за яким був готовий іти куди завгодно, Роман.
— На Сопку.
— На Шайтан?
Це погибельне місце можна було називати як завгодно, від цього воно не ставало ні кращим, ні гіршим. Вже одна назва гори чи перевалу — Шайтан, «чорт», говорила сама за себе.
Ніхто не знає іншої, красивої, благородної назви — гора Фльорова, по імені геолога, що відкрив родовище олов’яної руди. Молодий, запальний, завзятий Борис Фльоров був учасником другої Колимської експедиції Білібіна, першовідкривача краю. У 1936-му геологічна партія, очолювана Флоровим, під кінець польового сезону, пильно вивчивши район річки
Детрин, вийшла-таки на слід руди важливого для оборонної промисловості металу! На високому перевалі у гірських породах заблищали кристали чорного каменю — касетириту! На радощах геолог вибіг аж на вершину гори і танцював там несамовитого танцю. Олово знайдено!
Так було відкрито родовище Бутугичаг. Щоправда, родовище — голосно мовлено, геологи називають його скромно — рудовиявленням. Не такі вже й багаті поклади, а географічне положення просто катастрофічне — ані транспортного сполучення, ані людських ресурсів. Для розробки необхідні величезні затрати і феноменальні людські зусилля. Втім, зовсім скоро людей стане аж задосить — розстрілювати ворогів народу — завелика розкіш, нехай перед смертю добудуть трохи руди...
Олово — от чого вимагала країна. А долина річки Теньки, яку наприкінці тридцятих інтенсивно освоювали, давала все нові й нові поклади золота. Фльоров, призначений начальником Тенькінського районного геологорозвідувального управління, не раз отримував замість подяки парадоксальну реакцію начальства: «Бас посылали за оловом, а вы снова дали золото! Плохо работаете!» — гримнув якось спересердя дверима зали засідань після чергового переможного «золотого» звіту геологів начальник Дальстрою Нікішов.
Олово. Олово за будь-яку ціну. Ціна відома. Ціна — людські життя. А життя на Колимі не важило нічого. Це кожен кілограм олова й уранової руди підрахують і зважать. А людей тут рахували приблизно, аби при перекличці зійшлося, а скільки їх було і загинуло — невідомо й досі. Потім в музеї Усть-Омчуга зроблять табличку: «У Бутугичагу видобуто 5300 тонн олова, понад 30 тонн уранової руди. Кількість в’язнів — невідома.» Промайне цифра — через Бутугичаг «пройшло» близько 850 тисяч в’язнів. Скільки повернулося додому? Ото б підрахувати, у скільки людських життів обійшлася кожна тонна олова... Дорожчим за золото вийде. А потім хтось напише: «Около миллиона человек? Не так уж и много в глобальном измерении»...
Та все це ще попереду. Тридцяті щойно почалися. Партія кличе, комсомол відгукується. Молоді завзяті геологи, романтики... Величезна країна, невичерпний потерціал природних багатств. Розвідка невідомого, далекого, незаселенного краю. Усе нове, загадкове. У багатьох географічних пунктів ще немає назви. І вони щедро роздають їх. Хтось, закоханий у музику Верді, називає долину річки Детрин Долиною Хозе, а місцину неподалік — Кармен, хтось, мабуть, після перебору з приводу нового геологічного відкриття дає долині поряд назву «Вакханка» — згадавши жінок, що віддавали особливу шану богові вина Бахусу — Вакху... Хіба спадає їм на думку, яким знущанням обернуться ці назви за якихось кілька років! «Вакханка» стане назвою жіночого каторжного табору. «Кармен» — так романтично назвуть збагачувальну фабрику, де масово гинутимуть молоді, красиві, талановиті, про долю кожної з яких можна написати оперу, що розриватиме душу не менше за творіння Меріме та Верді.
Молоді, завзяті геологи не задають собі питань, а чому ці благодатні місця не заселені? Чому корінне населення обминає багатющі пасовища? Чому оленям не смакує соковита трава Бутугичагу? Чому якутські назви цих долин і гір такі зловісні — Бутугичаг — «долина смерті», Коцуган — «чорт»? Що вони знають про ці місця особливе і таємниче, аборигени?
Та молодим і завзятим, веселим і романтичним ніколи замислюватися над зловісним. У них свої завдання — розвідати, вивідати таємниці копалин, які приховує ця далека земля. їм також нелегко — польовий сезон короткий, колимське літо непривітне — удень спека, уночі — холод, заїдає комашня, сотні кілометрів доводиться намотувати пішки, відшукуючи сліди необхідної країні сировини. Геологічну партію ніяк не назвеш легкою прогулянкою — це важка праця. І не завжди з результатом. Скільки «порожніх» експедицій, порожніх партій!
Тим цінніша кожна знахідка. Гора, на вершині якої молодий і завзятий Фльоров вибивав свого гопака
