Лицарі любові і надії - Леся Романчук

Мабуть, не зважали на досвід аборигенів ті, хто виявив у погибельному місці метал, погибельний і зародково, на місці свого залягання, і наслідково, у способі використання. Уран.

Тут, у самому таборі, ніхто не приховував таємниці таємниць — видобувають уранову руду. Це там, «на материку», не належалося знати, що невинна на перший погляд руда — радіоактивна, небезпечна, смертоносна. А тут приховувати нічого. Кожен учасник подій — від звичайного гірника до начальника лабораторії мав право, якщо хотів, знати всю страшну правду. Шлях тієї правди — короткий. За кілька місяців дорога смертника тут і скінчиться. Шляху узворот немає. Квиток в один бік.

Роман зрозумів це з перших кроків.

ОЛП №1 «Центральний» — так гордо називався чоловічий табір. Каторжний чоловічий табір.

І тут уперше не спрацював захисний механізм «білого халата».

— В шахту! На общіє! Тут у нас нету дактаров, тут только враґі народа! — гидко заіржав в обличчя дрібненький офіцерик, що ледве досягав високому Романові до грудей і цим, мабуть, лютився іще більше — мізерія страждає через власну мізерність тим сильніш, чим частіше зустрічає більш обдарованого природою. Високий, вродливий, хоч і вихудлий, витомлений дорогою і голодом, Роман був приречений наражатися на інтерес жіночої і ненависть чоловічої частини обслуги таборів, на те не було ради.

Шахта. Той, хто не знає, думає, що спроможеться поконати глибинного звіра. Так міркував першого дня і Роман. Сильний, молодий. Чи не здолаю я їхньої норми? Звісно, що так! Люди ж якось працюють, то і я зможу.

Кілька місяців роботи у касетиритовій шахті злилися в один довжелезний, безперервний, безпросвітний день. Власне, в одну ніч — поночі шикували колону на «розвод», поночі приводили у зону, поночі відбувалися нескінченні переклички-перевірки-перерахунки. Ніч облягла цей край, здавалося, навіки, сонця тут не було й бути не могло за визначенням, бо це — Колима, звідки не повертаються. Без сил і без бажань, без думок і надії провалювався у короткий сон, за мить прокидався, вирваний із забуття криком-гавкотом, і знову шахтна темрява, пил, вода під ногами і кігті голоду в шлунку. Наприпочатку якісь життєві спонуки ще давалися взнаки, ще думалося бодай про хліб, про сон, про тепло, найпростіші інстинкти, вигострені обставинами, вимагали зберегти себе просто як фізіологічну одиницю, вимагали їсти, пити, триматися поблизу тепла, загортати тіло в лахміття, на яке шахта швидко перетворила колимський бушлат, висушувати ватні човганці з ніг. Надалі й ці найпростіші думки вимерзли, перетворилися на сніжинки, які вітер легко видував із голови. Лиш якесь від нього самого незалежне осердя стукотіло, дихало, проривалося крізь пил і сніг, крізь лайку й стогін — вижити, вижити, вижити. Повернутися, побачити дім, батька, Орисю...

Вже двічі змінилися тіні, що совалися попри нього в земних глибинах, кості багатьох звичних до сільської праці трудяг, що потом і кров’ю заробляли підвищений пайок і «премблюдо», встигли вимерзнути у покинутому шурфі, перетвореному на братську могилу, а впертий юнак все тягав і тягав свою тачку, зціпивши зуби.

Якось напровесні трапилося дивне — зміни поміняли місцями, і Романові довелося іти в нічну.

— А воно не один чорт у шахті — і так ніч, і так! — жартували ті, хто ще міг жартувати.

Травневий день удався напрочуд сонячним. Неймовірно сонячним. Роман не бачив такого яскравого, теплого, живого сонця ще від Ванінської пересилки. Велике, кругле, неймовірно світле і тепле, воно посміхалося, пестило обличчя променями, намагалося обігріти й освітити кожен закамарок, куди його не пускали довгі місяці. Роман підставив лице світилу і завмер, насолоджуючись світлом і теплом.

— І звідкіля ж ти, хлопче? — пролунав над головою голос.

Роман розплющив очі. Ну, звісно, марення. Мабуть, буває, коли після тривалої ночі уперше бачиш сонячне світло. Певна річ, марення. Або він уже вмер і стоїть перед ликом Господа. Широка сива борода, зовсім біла, прозоре бліде лице, світла усмішка, над головою — німб, а від нього — промені. Оце він і є, Бог-отець...

— Отче наш, ти, що є... Богородице-Діво, радуйся... Вірую в...

— Що з тобою, сину? — обізвався «господь».

— Господи, слава Тобі, слава, що явив лик свій мені, грішному... — шепотів Роман слова молитви.

— Ще не явив, стривай, встигнеш на той світ, усі там будемо. Мене звуть Миколою Івановичем. Доктор Цвітковський.

Доктор ступив крок убік, і світлий німб над головою став просто сонячним промінням. Якби в Романових жилах збереглося досить крові, він почервонів би з ніяковості.

— А я — Роман. Роман Смереканич. З Прикарпатська.

— Смереканич? З Прикарпатська? А чи твого батька, бува, не Тарасом звуть? він лікар?

Так Роман зустрів свій порятунок — доктора Цвітковського, якого всі називали професором. Доля звела Миколу Івановича з лікарем Смереканичем десь на медичній конференції, ще перед війною.

— А ти сам що до арешту робив? Вчився у медшколі? То чому ж ти на загальних? — допитувався професор, немов забувши, як починалася його власна арештантська «кар’єра».

Заарештований ще у 44-му наче за «співпрацю з фашистами», а насправді за те, що лікував людей, не запитуючи про їхню національну приналежність, а ще — висловлював власну думку з багатьох приводів, не надто рахуючись із можливими наслідками, професор Цвітковський опинився на Колимських копальнях з позначкою в особовій справі: «використовувати лише на загальних роботах» — «ТФТ» — «тяжолий фізічєскій труд». Перший рік на Колимі ледве пережив — хіба могутнє здоров’я та людські молитви колись врятованих втримало душу по цей бік світу. А далі сталося те, що завжди буває з тими, чия праця — від Бога. Сувора північна природа і брак найнеобхідніших організмові речовин гнули додолу не лише арештантські спини, нищили не лише арештантські шлунки та легені. Таборова обслуга — від начальника з жінкою та дітьми до останнього солдата-наглядача складалася з тієї ж