Лицарі любові і надії - Леся Романчук

От уже з одного кутка зони ллє опівнічне срібло українська пісня, з іншого — розливає золото литовська. От уже названі перші імена і отримані перші посмішки. Ще не знаходять тисячі жінок своїх суджених, та вже прокладена ниточка, ще не спалахнули серця, та вже затьохкали забутим.

І от уже малолітко Мотя знайшов дівча, що спалахнуло нічним сонечком, і ось уже інший малолітко отримує від літньої сивої жінки«няню» — шмат збереженого на потім хліба, і очі її повняться слізьми — таким залишила удома сина, і от уже благословляюча рука на коротко стриженій білявій голові верткого хлопчиська, що ніколи не знав материнської ласки, тому й принишк під спрацьованою шорсткою долонею, мов мишеня, і от уже він не «Колька-шкєт», а Миколонька...

— Мене Лідією Кіндратівною звуть.

— А мене — Колька...

— Миколою будеш.

— А можна, я ще прийду, тьотю?

— Приходь, я тобі хлібця прибережу.

— А гідрокуріцу?

— І гідрокуріцу, якщо ти любиш оселедців, — сміється материнська душа, скрапуючи виплаканими вже до решти слізьми втрати.

— Погляньте, дівчата, як гарно! Нам салютують! Чим не парк культури і відпочинку? — розсміялася киянка Алла. — У Києві таке лише на свята!

Небо і справді раз у раз розквітало червоними, зеленими, білими ракетами — солдати з вишок освітлювали зону.

І все ж — відчуття непевності й тривоги не полишало — чому все так? Чим все скінчиться?

Такі ж питання турбували й інших. В кожному з бараків вирували власні пристрасті.

У барак, де жила Люба Бершадська, ще завидна, білого дня, убігло кілька чоловіків. Слідом за ними — солдати.

Схвильовані жінки недовго розбиралися — сховали утікачів. Ховали як могли — зодягнули в хустинки, накрили власними ковдрами.

Охорона виголошувала:

— Всем мужчінам немедленно пакінуть женскую зону! Ви-хадіть через вахту. Нікто не будет наказан!

— Шалішь, начальнічек! Как прішлі, так і уйдьом. Іщі дураков ходіть через тваю вахту! — віджартовувалися чоловіки. Частина з них були кримінальниками, частина — політичними, яких забирали на етап, і вони вирішили скористатися «проривом» блатних, щоб попрощатися з рідними, які перебували в жіночій зоні.

Виходити через вахту й справді було небезпечно — охороні нічого не варто було перестріляти всіх і покласти за зоною — мовляв, «прі папитке к беґству».

«Немедленно» — не вийшло.

— Всем мужчинам пакінуть женскую зону! Ждьом до чети-рьох часов! — дали час на роздуми.

Час ішов. Запал першого рішучого кроку потроху випаровувався, «блатні» вже й самі не раді були, що вклепалися в цю історію, особливих задоволень поки що не отримали, та «фасон тримали» — упасти лицем до болота перед жінками — найпо-слідуща ганьба.

Нерви в усіх напружені до краю — і в чоловіків, і в жінок, і в наглядачів. Щось пішло не по-їхньому — запустили «блатних» у жіночі бараки, чекаючи на ґвалт і грабунок, розбій та обурення. Отут би й постріляв конвой усмак, «рятуючи»... А не вийшло. Ні грабунку, ні розбою. Порозумілися. От і зрозумій цю жіночу душу — жаліють! Жаліють кримінальників, ніби вони їм брати! Та й з «блатними» щось не так — поводяться, як люди, усупереч усім планам начальства.

Барак мовчав і димів — викурили всі запаси до останнього.

— Що будемо робити, Любо? — питали чомусь усі Бершадську.

— Ходімо на розвідку, дівчата! — і вголос до солдатів: — Ґражданін начальнік, випустіте женщін по нужде!

Солдати, особливо молоді, нітилися перед цією елегантною навіть у табірній робі жінкою, в її голосі вчувалася владність, здатність корити і підкорювати.

— Канечно, ідіте! — аж зашарівся солдатик і тихенько додав: — Да ви не бойтесь, єсть пріказ стрелять только в мужчін!

Дівчатам трохи полегшало.

— В мужчин! А в мужчин — можна? — бурчала тихенько Нюся Михайлевич, поки вони прямували до вбиральні.

— Нюсю, дивись, папірець! Записка!

Анна Михайлевич і сама бачила записку, та як підняти? За переписку в таборі кара сувора — карцер!

— Ой, дівчата, погано мені! — удала непритомність Люба і з грацією балерини прийняла позу вмираючого лебедя.

Поки дівчата хухали і дмухали, намагаючись привести нібито непритомну від спеки подругу до тями, непомітно прочитала записку.

— Ой, мені вже краще! Дівчата, вони мають наказ не стріляти! Ура! — і кинулася в барак, повідомити своїх. Нюся ледве втримала за спідницю:

— В туалет іди! Забула?

— Ой, погано мені! — знову й знову елегантно вимахувала лебединими крилами балетна Одетта, ховаючи дорогоцінну записку: «Тримайтесь, розстрілів не буде!»

Час потихеньку добіг і до третьої, і до четвертої...

Солдати приготували автомати. Та враз вишикувалися: «Направо равняйсь! Налево шаґом марш!» і покинули зону.

Не в змозі повірити, дівчата, спершу найсміливіші, потім всі інші, почали виходити з бараків.

У зоні — жодного червоного погона. Нікого. Лише вони самі, велика діра у стіні та якісь люди, чоловіки, які лізуть в їхню зону крізь цю діру...

Розділ 32

Цим словом можна було вдавитися. Воно сичало, мов змія і кигикало, мов чайка над бухтою Нагаєво. У ньому почувався як у несходимому чагарнику, чіплявся за кожен склад і літеру, залишаючи клапті життя. Ним видирався високо поміж скелі й падав глибоко в ущелини. Довге, мов мотузка на шиї. Туге, мов обійми смерті. Бо воно й означало саму смерть. Бутугичаг. З якутської перекладалося як «долина смерті».

Якути здавна спостерегли цікаву річ — в оленів, яких пробували випасати поблизу, спершу висипалася шерсть на ногах, потім по всьому тілу, а відтак тварини слабли і гинули. Ніхто не