Лицарі любові і надії - Леся Романчук

Може, в інші табори переправили? Ба, ні... Іванка пригадала, як один із конвоїрів на запитання, а як же цією крутою стежкою спускатися униз, відповів, що етапів «униз» із «Сопки» не буває... Одна надія — літо. Живлюще і цілюще тепло короткого північного торжества світла над темрявою. А там щось зміниться на краще. Не може не змінитися...

А не змінювалося нічого. Літню спеку, що вдень плавила каміння, а вночі по-зимовому дихала мерзлотою, змінили короткі осінні дощі, холодніші за сніги, і знову — вічна колимська зима. Не змінювалися навіть мрії — трохи більше хліба, досхочу поспати і щоб перевели на легшу роботу, хоч трохи легшу, щоб не в копальні...

«Легша» праця — мрія кожного. Пощастило й Іванці — взяли «сигналісткою» на линвову трасу.

— Ти сматрі у меня, техніка безопасності — самое Главное! — напучував бригадир. — Мьортвий груз — до одной тонни, «жівой тавар» — по п’ять человек на ваГонку і двенадцать на платформу. Пасадішь — звані тармазному, сіГналь падйом. Поняла? За нарушеніе інструкції — перевод на ТФТ!

Про таку роботу мріяв кожен — сидиш у теплій землянці, нічого не робиш, ото й усього — перелічити людей, як треба підіймати нагору.

Ото б легко — перелічити...

— Іваночко, і мене посади, зовсім не маю сили, як я піду після зміни? Та я ж упаду посеред дороги...

— Іваночко, та ми ж землячки, скільки я там важу, витримає линва...

— Ах ти сука, сваіх бандеровок садішь, а меня? — і вже не п’ять, а п’ятнадцять у вагонці, і вже не дванадцять, а два чи й три десятки стомлених непосильною працею невільниць втиснули свої мощі на платформу... А як упаде хтось? А як обірветься линва? Господи, поможи, Господи, порятуй! Господи, відведи око начальницьке!

— Ох, і пощастило ж тобі, Іванко, і хто ж тебе на цю «блатну» роботку прилаштував? Яка волохата лапа? А така скромняга... Глянеш — ніколи не подумаєш! — хитро зиркали досвідченіші.

Секрет недовго був загорнутий у романтику чуда. У зоні чудес не буває. Всі чудеса робляться «волохатими лапами». Скоро в землянку «сигнальниці» завітав начальник — старий, гидкий, підсліпуватий і з волохатими ж таки пальчиськами.

— Ну, как работа, девушка? Падумай, как блаГадаріть будешь... А нет — так в шахту. Сюда любая пайдьот!

«Нет — так нет!» — працювало безвідказно.

Після «нет!» одразу пішла доповідь про невиконання інструкцій з техніки безпеки, і невдала «сигналістка» знову опинилася в копальні. Та навіть жорстоке начальницьке око «зглянулося» над крихітною жінкою.

— Ладно, в шахту не пайдьошь, будешь ящікі насіть...

Десь в іншому місці, мабуть, таке виглядало б актом милосердя, та не на «Сопці». Копальня, яка не є, але закрита, під землею таки не мінус сорок, і не дмуть скажені вітри, що відривають голову і валять на землю разом із дерев’яним наплічником, в якому переносять видобуту руду на спосіб рабів Риму чи будівників єгипетських пірамід. Вітри, що змітали із сопки сніг, за якісь хвилини обморожували обличчя, швидко і непомітно. Спершу щоки і ніс біліли, а потім... Що було потім, можна побачити у чоловічих бараках «доходяг». Люди без облич, зі шкірою, що злізла, залишивши рубці, однакові, що після вогню, що після холоду. Дівчат ці картинки з можливого власного майбутнього жахали більше за смерть — краще вмерти, ніж нидіти при житті спотвореною. Краще в шахту...

Отой дерев’яний «ящік» з отвором угорі й віконечком, що відчинялося, унизу, сягав Іванці вище голови, а внизу бив по литках. Ще порожній його так-сяк можна було прилаштувати і підняти, а наповнений рудою — не до людських сил... І хто кого ніс — Іванка ящик, чи ящик носив дівчину на свій розсуд, куди вітер дме...

— Нічєво, зато на наґах крепче стаішь, с ящіком ещьо нікаво с сопкі не сдуло! — реготав дотепний, удатний на кпини бригадир. — А такі правільно начальство решило — баби, ані живучей, чем мужикі!

І насправді — слабкосилі дівчата, якими вітер колихав, і виживали, і навіть намагалися облагородити місце своєї смертної муки. З клаптиків тканини, якими родичі обшивали посилки, шили якісь куценькі завісочки на вікна, вихитрювалися вишивати серветочки, прикрашаючи їх квітами рідної землі. І виходило часом, що голочкою та невтомними руками рятували собі життя...

— А кто ето тут вишивает? — тицьнув якось пальцем у серветку з маками якийсь із тутешнього начальства.

Дівчата завмерли — голок у зоні тримати не вільно, раптом — у карцер?

— Я вишиваю... — ступила крок уперед Мирослава Пелех. Хай уже діється, що має діятись... Винна — то винна...

— А ти шить умеешь? — допитувався далі начальник.

— Умію. Яка українська дівчина не вміє шити?

— А вот такіє штани смогьошь? — показав косі-криві, зате з доброї тканини сяк-так сталяпані холоші начальник.

— Зможу. Але голкою це буде довго...

— Сколько?

— Днів... десять, або й два тижні... — полічила дні можливої легкої роботи із запасом Мирося.

— Завтра на работу не пайдьошь. Прінесу тебе всьо, что нужно!

Не піти на роботу! Залишитися хоч на день у бараку, в теплі, яке щастя! Мирося не вірила, що голочка може робити чудеса! Так старалася, так намагалася, щоб робота вдалася! З того часу почалося. То одне, то інше. А надалі — створили бригаду з пошиття рукавиць. Пухли суглоби, боліли сколоті тупими голками, що не лізли у майже брезентову тканину, пальці, та це була розкішна, панська робота — у приміщенні, в теплі!

У теплі... У тепло, за якусь, хай тоненьку, хай хистку, та бодай якусь стіну, аби