Лицарі любові і надії - Леся Романчук
Орися з Катрею тільки перезиралися. Видно було, що дівчата в бараку не вперше присутні при такій виставі, сценарій їм добре відомий. Хотілося розпитати, розібратися — та всі мовчать, ані пари з вуст, у кожної свої справи. Орисі аж серце краялося — так шкода було цю тиху, самотню душею дівчину, хотілося підтримати, пригорнути, поплакати разом з нею. Та не варто лізти зі своїми почуттями туди, куди тебе не просять. Почуваючись безсилими допомогти, вийшли удвох з барака, надвечірнє сонце вже не пекло, а зігрівало. За ними вийшла Аня Людкевич.
— Не ображайтеся, дівчата...
— Та хіба ми... ми... — знизала плечима Катерина.
— Та я бачу, ображаєтеся. А нам просто Олі шкода до сліз — тут ніяких нервів не вистачить — кожному пояснювати, щоразу душу рвати.
— В нас у кожної — така історія, що душа начетверо, — зітхнула Орися.
— Та в Олі — особлива. Ви «Молоду гвардію» Фадеева читали?
— Читали. І фільм у зону привозили.
— От бачите! Вміють вони свою пропаганду розкручувати — видали величезним тиражем, навіть про бібліотеки таборів подбали.
Орися пригадала, що в лікарняній бібліотеці таких книжок було аж три примірники — героїка війни мала б сприяти перевихованню цих сліпих у своєму націоналізмі душ. «Молоду гвардію» читали, і навіть не без емоцій — катування молодогвардійців у тюрмах і жорстоке убивство — як близько це було, як зрозуміло! Сприймали їхній біль як власний. І так само ненавиділи зрадників — тих, хто запродав організацію. Кожен мав свого власного зрадника — того, хто під тортурами видав криївку чи ім’я товариша на очному зводі — таких ще розуміли. Того, хто написав екенкаведистам донос, а потім отримав премію. Таких зневажали. Того, хто з «ідейних» міркувань увійшов до складу організації, щоб винюхувати і продавати. Таких убивали.
— Ольга Лядська, Зінаїда Бирікова, Стах... Стахович... — пригадала Орися імена тих, хто за текстом книги начебто «здав» підпільників. — То наша Оля — це...
— Наша Оля — ота сама Ольга Лядська, відома кожному школяреві Радянського Союзу. Твір великого письменника Фадеева вивчають у школах. І фільм дивляться. Якщо вже ми у зонах бачили, то на волі й тим паче.
— Але ж Оля...
— Оля дізналася про те, що вона — начебто зрадниця, також із книги Фадеева.
Аня коротко переповіла історію Олі Лядської — звичайної собі школярки з незвичайного, уславленого на всю країну міста Краснодон.
Босени сорок другого Оля отримала повістку на роботу до Німеччини. Сльози, прощання з рідними, листи друзям. Одного такого листа шкільному товаришеві, в якому дівчинка проклинала цю війну, фашистів, Гітлера віднесла подрузі Тоні Мащенко. Тоня на той час уже була учасницею організації, проте якої, чим вона займається, Олі не розповіла. Та й розповідати було особливо нічого — все тільки починалося. Сталося так, що листа Тоня не змогла передати, і німці знайшли його під час обшуку. Заарештували авторку, Ольгу Лядську. Поліцай із місцевих по-звірячому знущався над тихим сільським, але дуже красивим дівчам. Та «склеїти» з листочка паперу «політичної справи» не зміг навіть він. Натішившись усмак знущанням над бідолашною дівчинкою, катюга «змилосердився» над матір’ю і відпустив Ольгу додому. Недорого й узяв за «послугу» — всього лиш бутель самогонки. Мати негайно відвезла дочку до села, сховала від масових арештів молоді, що розпочалися невдовзі після Нового року в Краснодоні. До 10 січня були заарештовані практично всі члени організації.
Після звірячих катувань тіла сорока дев’яти жертв були скинуті у шурф шахти № 5. Невдовзі місто звільнили радянські війська. Тіла скатованих школярів та краснодонської юні підняли на поверхню. І здригнулися серця — порізані, по-звірячому змордовані юнаки й дівчата волали до неба виколотими очима.
На початку квітня по Ольгу прийшли — вже не німці, а розвідка СМЕРШ. Те, що її відпустили з поліції, здалося не просто дивним, а переконливим свідченням її зради. Цього вистачило, щоб змусити дівчинку, якій заледве виповнилося сімнадцять, підписати брехливе свідчення проти себе — мовляв, видала учасників «Молодої гвардії». Отримала «дитячий термін» — 10 років, пішла на Урал, по таборах.
У сорок третьому чутка про героїчну молодіжну організацію доходить до Сталіна. Доручення прославити на всю країну героїв і затаврувати зрадників першим отримує Борис Горбатов. Після поїздки до Краснодона і знайомства зі зшитим нашвидкуруч «делом» Горбатов відмовляється від честі: «Я не зможу гідно висвітлити тему!» Та батько народів не збирається відмовлятися від задуму. Він викликає відповідального секретаря Спілки письменників Олександра Фадеева. Нашвидку ознайомившись із документами, підготованими, прилизаними і причесаними так, як сподобалося б «вождю народів» енкаведистами, не завдавши собі клопоту копнути глибше, Фадеев береться за роботу. Талановите перо письменника створює живі, реальні образи героїв-краснодонців. Описує їхні подвиги і муки. Муки описує далеко не реалістично — не зсунувшись із глузду, не можна описати того, що творили німці й поліцаї із дітьми насправді — серце не витримає ні у письменника, ні у читача.
Перший варіант роману не викликав схвалення у генералісимуса: «А де тут роль партії? Що ці школярі, самі все придумали? Повинна бути керівна і спрямовуюча сила!» І Фадеев за вуха притягує цю «керівну і спрямовуючу». Повинні бути й зрадники. Час підпирає, і автор, недовго думаючи, використовує з протоколів імена дівчат, що самі себе обмовили під тортурами...
Після виходу роману, а особливо фільму, хвиля любові до молодогвардійців піднялася високо і на рівні пропаганди, і в людських серцях. Такою ж високою виявилася й хвиля ненависті до «зрадниць».
У сорок шостому Ольгу Лядську везуть до Москви, на Луб’янку, до Лефортово — відкрилися «нові» матеріали у справі, слідство триває. Звинувачення — роман Фадеева.
— Навіть у книжці написано, що ти — зрадниця! — похлинається щирою ненавистю до фашистської поплічниці слідчий і трусить перед обличчям змордованої дівчини доказом — червоним ошатним томом «Молодої гвардії».
Сила друкованого слова... Аргумент аргументів, що й казати...
Ольга вже має досвід — от чим скінчилася її слабкодухість, от до чого призвів підпис,
