Лицарі любові і надії - Леся Романчук
Старша за віком білоруска провалилася до пояса в сніг і ридала у відчаї, втративши не так сили, як надію. Конвой вже й не кричав, старший лиш зняв автомат із запобіжника, готовий виконати побажання невільниці, від якої у зоні невелика користь, якщо вже тепер знесиліла.
— Вставайте, дайте руку, — дівчата допомогли вибратися зі снігової пастки, обтрусили сніг.
— Давайте вашу торбину, я понесу, — подав руку високий хлопчина, що йшов разом з ними від «Центрального».
— Веселіш, дівчатонька, подивіться на мене, старого! Іду собі поволеньки, а ви молоді, здорові, чого пхинькати? У вас життя попереду! — посміхався подібний своєю широкою бородою на Діда Мороза лікар, професор Цвітковський.
— Та яке там життя, докторе, — сумно зітхали каторжанки.
— Яке не є, а життя! І на камінні ростуть дерева! Погляньте, он як їм перепадає — і вітри січуть, і морози тріщать, і сніг засипає, а вони живуть, до сонечка тягнуться... Отак і людина — поки живе, мусить сподіватися. Не довіку ж ви тут, вийдете на волю, заміж повиходите, діток народите! — розповідав, мов чарівну казку, професор.
І в казку захотілося повірити. І захотілося жити. Хтось навіть пригадав улюблене Лесине: «Без надії таки сподіватись, буду жити, геть думи сумні!»
— Дівчата, а чи не зустрічали ви десь на етапах Орисю По-лянську? — нарешті вимовив те, що сиділо на язиці із самого початку, Роман.
— Полянську? Така висока, вродлива, чорнява? Із Києва? — старанно пригадувала білоруска.
— Ні, невисока моя Орися, русява... Ми з Прикарпатська... — Роман розумів, що жінка хоче віддячити за допомогу, віддячити надією за надію і пробує пригадати те, чого не було.
Іванка і Надя перезирнулися — не було такої в їхніх камерах, не зустрічали на етапах.
Поволі долали дорогу. От уже й колія. З надією дивилися на платформу — ану ж, змилуються, підвезуть оті найважчі, найкрутіші сотні метрів до вершини, бо ноги вже не несуть...
— Слажитє вєщі на платформу! По два строітся!
І потяглася жива вервечка крутосхилом відмірювати неміряне...
Професор Цвітковський із Романом на ранок спускалися тією ж дорогою. Розмовляти не хотілося. Думали, звісно, про одне — яка ж гірка доля у жінки, занесеної жорстоким північним вітром сюди, у страшні й для чоловіків місця.
— Не чули дівчата про твою Орисю... Значить, немає її на Колимі, — потішав професор.
— А хіба в інших зонах краще? — ніяк не міг погасити вогню щік після «медичного» огляду, який перетворився волею місцевого, жадібного до розваг офіцерства на торжище плоті, Роман. — Вони ж усюди однакові!
— Та ні, не скажи, — розважливо остудив Микола Іванович. — Люди таки різні. І наглядачі різні бувають, не скрізь самі падлюки, та й Колима — одна. В інших зонах усе ж клімат не той, не такий убивчий, з інших зон люди повертаються...
Роман потішав себе тим самим — може, Орисі пощастило, може, потрапила не в таке пекельне місце... Та уява малювала всяке...
По виконанні всіх процедур, належних на новому місці, доведені до повного виснаження дівчата не полягали — попадали на голі дошки нар, таких же багатих на блощиць, як кожні інші. Думали, після альпіністського підйому дадуть хоч день на влаштування, та де там... Не вранці, а темнісінької ночі підняли, вишикували, повели...
Бже першого дня Іванка з Надею зрозуміли, що в шахті їх чекає певна смерть або, як пощастить, каліцтво. Що з ними буде вже за кілька тижнів, могли бачити наочно — назустріч жіночій колоні із сусіднього, чоловічого, бараку виповзали на світ тіні, яких і людьми назвати язик не повертався — тіні без облич, з почорнілою маскою на місці обмороженого, обвітреного зимовими шквальними вітрами лиця. Руки, перемотані брудним шматтям, де з пальцями, а де — без, провалля рота з голими яснами і сморід тіла, що розпадалося ще заживо... Жахало навіть не саме видовище, жахало інше — тіні говорили. Це були не потвори, що спустилися волею лихої сили на землю з іншої планети, аби лякати дівчат, це були земляки, українці.
— Дівчата, поміж вас тернополянок немає? — питався доходяга, чорний лицем, спотворений зимовим обмороженням до невпізнання. Лише один зуб, що чудом зберігся у верхній щелепі, білий, міцний, свідчив, що власникові, мабуть, не минуло й тридцяти.
Іванка Пшепюрська, родом із Львівщини, зі священичої родини, похитала головою — ні, не з Тернополя... Надя, Домця, Мирослава Пелех — нікого з Тернополя між них не було.
— Та не може бути такого, щоб у цілому етапі не було нікого бодай з Тернопільщини! Обізвіться, дівчатонька, признайтеся!
Мирослава Пелех зупинилася — щось у голосі чоловіка було таке, що не дозволило обминути людське горе.
— Я з Тернопільщини.
— Землячка! Я знав, знав, що зустріну когось... — радів, немовби чуду, подібний на скелет, обтягнутий жовтою з чорними проваллями на місці рота й відмороженого носа чоловік. — Я називаюся Славко, Славко Стецьків. Мешкаю в Тернополі, вулиця Зелена, 12. Запам’ятай. Запам’ятай, добре? Як вийдеш на волю, перекажеш моїм, що помер ваш Славко, не чекайте, помер на Колимі, від голоду. Ти виживеш, дівчино, я знаю, в тебе обличчя живе... Виживеш і повернешся!
— Та що ви таке говорите, Славку! І ви повернетеся... — пробувала вселити якусь надію у напівживе тіло Мирослава, але й сама вірила своїм словам не дуже — небіжчиком віяло від тіла, що світило очима, рухалося, але вже не жило, розпадалося...
На ранок чиїсь тіла тягли з чоловічого бараку. Дядя Міша, місцевий старожил, вічний, незмінний староста, який приймав новачків і відпроваджав на той світ, «в атвал», тих, хто «відпрацював ресурс», робив свою справу по-діловому вправно і без емоцій.
— Хто це? — запитали дівчата.
— Ваші женіхі! — зареготав дядя Міша.
Дівчата прикидали, скільки ж людей
