Лицарі любові і надії - Леся Романчук

Хтось із геологів спостеріг дивовижний феномен — руда касетириту виходила на верхівці високої, понад кілометр, гори, на верхівці відмітка — 1481,1м — майже на поверхню, тому не доводилося споруджувати справжні, глибокі шахти, видобуток ішов відкритим способом, як у часи давнього Риму, на тому ж технологічному рівні та із застосуванням тієї ж рабської праці. Висота і несамовиті вітри, що обдували цю відкриту площадку, забезпечували ідеальні умови — сніг не затримувався на верхівці, його здувало, і уламки породи з блискучими вкрапленнями олов’яної руди подекуди можна було збирати просто з поверхні.

Звісно, геологам не спало на думку, що ідеальні умови для видобутку означають страхітливі умови для людей. Чортова гора виявилася кам’яною пасткою для кожного, кому судився цей квиток в один бік.

Тут не було води. Ані струмка, ані річечки. Вода падала згори — дощ або сніг. Та сніг видувало вітрами, і в’язні мусили збирати його в розпадках між сопками і носити нагору. Збирати — це легко сказано! Злежаний тисячолітній сніг, що не танув навіть улітку, пам’ятав іще мамонтів. Відколи світ, відтоді збирався тут, влежувався, ущільнювався. Не брала ні лопата, ні сокира. Спеціальні бригади «снігоносів» випилювали його кубами, немов модрину, населяли на палицю і несли у зону, наче упольованого ведмедя — удвох, а хто міцніший — закидав палицю на плече і на такому «коромислі» приставляв на кухню.

Води бракувало навіть для належної за «статутом» баланди, навіть для чаю, люди обходилися якимись глевтяками на зразок галушок. Про те, аби обмити грішне тіло, ніхто й не думав. Піднімати на цю висоту продукти, навіть хліб, доводилося звичайним способом — на спинах невільників. Так само, як убоге шмаття чи інструмент для роботи. Не було й деревини — не для праці, для опалення. З роботи кожен ніс якусь дерев’яшку, щоб кинути в піч. Звісно, більшість того дерева, що випадало з обморожених рук, потрапляла у печі наглядачів.

Існували певні «цивілізаційні прориви» — на гору спорудили трасу — бремсберг, щось на зразок рельсової дороги, якою вниз і вгору рухалися дві колісні платформи. Платформи використовувалися у промислових цілях — ними транспортували дорогоцінну руду.

Перевал Шайтан і табір «Сопка» стали синонімами слова «смерть». Ще з «Центрального» можна було, як дуже пощастить, вибратися живим. Із «Сопки» не виходив ніхто. Там навіть не ховали — задля чого довбати граніт? Єдиний шлях смертника — «в атвал», у провалля...

Роман глянув на професора очима, повними навіть не запитанням, а майже відчаєм.

— Ні, Романе, ми там не залишимося, ми тільки на медогляд «новачків».

Новачків... Чергова порція смертників. Чортова гора пожирала людей зі швидкістю голодного звіра. Там «доходили» рекордними навіть для Колими темпами. Вічно голодні, вічно обморожені, в’язні гинули, розпадаючись іще за життя — пронизливі вітри на лютому холоді швидко знаходили будь-яке відкрите місце і перетворювали живе тіло на крижинку.

Роман з тривогою стежив за караваном смертників, до якого вони мали долучитися. Щось у фігурах стражденців видалося дивним.

— Миколо Івановичу, що це? Це ж... не може бути... це — жінки?

Професор і сам не йняв віри. Коли йому напередодні запропонували функції гінеколога в медичній комісії для новоприбулих на «Сопку», здивувався — навіщо. Виявилося, якогось мудрагеля в Магадані осінило, що жінки витриваліші за чоловіків, там, де здоровенні мужики гинуть за два-три місяці, тендітні дівчата виживають. Нелюдський за суттю експеримент увійшов у фазу абсурду — практично вимерлий за крижану колимську зиму «кантінгєнт» вирішили замінити на «витриваліший» — жіноцтво.

Ця гора здалеку здавалася зовсім невисокою і навіть красивою. Гори взагалі володіють магією. Особливо у цьому дикому, необжитому краю, де все таке первинне, все справжнє. Сліди перебування людини не оповили тутешніх гір дорогами, людські руки не продовбали у них наскрізних ран-тунелів, не спотворили схилів. Ні, все ж якісь ознаки є... На верхівці сопки — будиночки, маленькі, немов приліплені дитячою рукою... І ще — ниточка залізниці.

— Дівчата, ви не переживайте, головне — дістатися до платформи, а потім нас, напевне, повезуть, там є дорога, — так потішали одна одну жінки, розтираючи закоцюблими руками закляклі в машині ноги.

— А повітря, повітря яке! — тішилися бодай чимось у своїй невтішній долі каторжанки.

Іванка роззиралася недовго — голос конвою швидко нагадав, що не милуватися краєвидами їх привезено сюди аж так здалеку.

— Строіться в пятьоркі! Шаг влєво, шаг вправо — канвой стрєляєт без прєдупрєждєнія!

Колона повільно потекла дорогою.

— Ей ви, пашевєлівайся! Не атставать!

Попервах і дорога видавалася не крутою, і гора невисокою. І не холодно — весна, червень...

Проминули чоловічий табір — «Центральний». До колони приєдналися кілька чоловіків — серед них старець з довгою білою бородою і високий, тонкий, мов стебельце, хлопець. Крихітній Іванці довелося дивитися на нього знизу вгору, мов на верхівку сопки.

Гора лише здавалася невисокою. Щодалі, то важчим ставав кожен крок. Дорога скінчилася, підійматися довелося стежиною, яка ледь вгадувалася під снігом, а потім і зовсім згубилася. Ноги провалювалися в крихкий весняний сніг, торбинка з убогими речами невільниці здавалася важкою, немов напхана камінням. Навіть конвой, що покрикував попервах, наче злагіднів. Вже не лунало за кожним кроком: «Не растягіватся! Шевєлісь!» Мабуть, і здоровим хлопцям давалися нелегко ці кілометри вгору.

То одна, то інша дівчина відставала, падала без сил у сніг. Хтось загубив убогу взувачку і порпався, леденіючи при думці, що не знайде. Хтось знесилів і ридав у неспромозі... Хтось мовчки переставляв ноги майже на місці, не просуваючись ані на крок.

— Іванко, присядь, відпочинь трохи, ти вже не йдеш, а хитаєшся на місці, — обняла за плечі Надя Фургало.

— Хіба? А мені здавалося — іду...

— Не пайду далей! Що хочете рабіть, не пайду! Убейте мене тут, прістрельте, как собаку,