Лицарі любові і надії - Леся Романчук
І куди ж воно поділося, коротке колимське літо? Куди, яким вітром видмухало його, таке ж люте, таке ж пекуче і кусюче, як зима, але ж літечко! Припікає сонце, забивають рота комарі, хмарою виснуть, дихати не дають, але ж теплінь, але ж зігрівається тіло, прогріваються кісточки, прокидається надія пережити люте і морозяне...
Навіть особлива літня робота — сінокіс — здавалася тепер привабливою і легкою. Забувалося, що тоненькі рученята ніколи не тримали коси, що плечі кам’яніли від напруження, що ноги сікла жорстка трава, що мочарі засмоктували, що комашня доїдала, заповзаючи під накомарники... Нехай, нехай, але ж літо! Але ж тепло! Але ж не в таборі, а «на природі»... У землянці? Але ж тепло... Але ж вогнище вечорами, але ж пісня, своя, українська... Тут, далеко від табору, навіть конвой лагіднішав, із задоволенням слухаючи дівочі голоси, що виплітали рідні вуху мелодії. І згадували хлопці, що під погонами та гімнастьоркою б’є у груди серце. І воно — українське. Чи російське, білоруське, татарське, але людське. І відповідає на рідне слово, хай би й забула голова, хто батько й мати, і яка земля породила.
Вечорами западала тиша — особлива, північна, ані вітру, ані пташки. І дзвінкий дівочий голос розливав «Ой, не світи, місяченьку» десь по той бік сопки. Слухали...
— Хто це? Артистка? Співачка?
— Та ні, це наша Ліда Ясень, з «Вакханки», вони теж тут неподалік на сінокосі, — задумливо ворушила вуглики, щоб дим огорнув і відігнав комарів, Мирося Пелех.
— От їй би в театрі співати... — заслухалася Іванка.
— А тобі б, Іваночко, діток родити, і щоб чоловік на руках носив, а мені б... — ковтнула сльозу Надійка.
Зараз, у полоні крижаного вітру, ця каторжна праця на сінокосі видавалася райською насолодою.
Кажуть, «каторга» турецькою мовою — галера, де катувалися раби-гребці. От їх би сюди, на верхівку цієї дикої сопки, на лісоповал, от їм би дати тупу пилку в могутні чоловічі руки, от їм би сокиру — чи дали б собі раду з модриною мало не кам’яної твердості, яку ані зрубати, ані спиляти, хоч ти плач, хоч ридай, хоч кричи!
Колимська модрина мусить рости не менше сотні років, щоб здобути право називатися деревом. Це там, в теплі українського лісу дерева ростуть не днями, а годинами. А шлях модрини до сонця — важкий і довгий. В короткі місяці колимського літа під густим покровом іван-чаю, чарівної квітки цієї північної землі, викльовується насіння давнього, ще мамонтових часів, дерева. Іван-чай вистрілює свої високі, гінкі стебла з пірамідою квіток — від синього до фіолетового чи рожевого і за лічені дні вкриває сопки суцільним килимом невимовної краси. Світла, світла, світла — благає кожна квіточка, кожен листочок, бо лиш у світлі, у сонячному промені закодовано ключ до життя і виживання. Цей голос настільки сильний, що жива піраміда квітки тягнеться угору так, що бачить око. «Дивитись, як трава росте» — на Колимі не перебільшення. Квіти й листя іван-чаю накривають землю так, що внизу температура на кільки градусів вища, і в цьому парнику швидко дозріває насіння модрини. За короткі літні місяці крихітне деревце встигає зміцніти. А на зиму знову засинає, присипане з верхівкою снігом. Наступного літа — крок угору. Потім іще, іще... Та росте модрина сантиметрами на рік, натомість міцніючи стовбуром до твердості каменя. Лиш так можна вистояти у борні за життя з вічною мерзлотою, вічними мочарами та вітрами.
Рубати її, цю героїчну полонянку Колими?
Ще перед війною за Магаданом починалася тайга. Здавалося, того непрохідного лісу ані вирубати, ані винищити — вічний. Та винищили. Незліченні печі поглинали величезну кількість палива, та ще й упродовж цілого року, майже без перерви на літо. Довкола таборів та Колимської й Тенькінської траси зовсім скоро стало голо й пусто, здобувати дорогоцінне паливо доводилося все далі й далі, здираючись усе вище на сопки.
Спалювати дорогоцінне модринове дерево? То розкіш хіба для царського палацу. Модрина — одна із найцінніших порід у світі. На стовбурах сибірської модрини стоїть уже століттями Венеція — і деревина лиш міцніє від солоної води.
— І куди вони її везуть, що з неї роблять, із деревини клятої? Та її не врубати, ні впиляти! — стиха лаялася Надя Фургало. — Тримай пилку міцніше, Іванко... Та що з тобою?
Яке там — тримай! Не знати, хто кого тримав — Іванка пилу чи пила Іванку, аби не впала з ніг!
— Ой, зле мені, Надю, і голова обертом... Зачекай хвилю, зараз мине...
Іванка опустилася в глибокий сніг, перечікуючи неміч.
— Ви што там, дєвкі, савсєм аблєнілісь? — біг, вгрузаючи мало не по коліна, бригадир Тищенко. — Работать, работать, валяться в бараке будете!
— Та хіба не бачите — погано їй!
— А міне харашо? І міне пагано! Но я ведь работаю! Вот попадьоте у меня в карцер за атказ от работи, тогда узнаете, как надо вкаливать!
Іванка якось прийшла до тями, вхопилася за ручку пили.
— Ну, вот так лучше! Да пенькі покароче аставляйте, пріду — замеряю.
— Ой, та де ти їх знайдеш, пеньки чортові, у цьому снігу, — бурчала Надя. — Тут поки сніг довкола обтопчеш, мало не втопишся, а він — пеньки... Сам — пеньок дубовий...
— Добре йому, у нього валянки, — позаздрила Іванка, сумно глянувши на свої ватяні чуні, підшиті гумою з автомобільних покришок. Як не зав’язували, як не морочилися з ними дівчата, сніг таки набивався досередини.
— Ох, нарешті! — зітхнула
