Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— Це брехня, і нікого не зраджувала. Я не знала нікого, крім Тоні Мащенко. Мені невідомо нічого про організацію!

Три роки триває нерівна битва Луб’янки й тендітної дівчини. Допити, камера, сирість, голод. В Ольги — відкрита форма туберкульозу. Розуміє — час підписувати, інакше — загине в підвалі.

— Ти только падпіши — і ми тєбя атпустім! Дамой паєдєшь, к мамє... — солодили слідчі, яким уже хроном у горлі стояла ця нескінченна справа і вперте дівчисько, що противилося відведеній для неї ролі у виставі, що охопила всю країну.

її підпис нічого вже не змінить. Образ зрадниці Ольги Лядської, розтиражований мільйонними накладами роману Фадеева, кожен школяр знає. Іменами героїв-молодогвардійців названі піонерські дружини. А письменник Олександр Фадеев не просто спокійно спить — купається у променях слави. Чи йому до того, що десь у підвалах НКБС кашляє кров’ю дівчина, оббрехана і невинна.

— Ти только падпіши! — співають свою заманливу пісню емгебістські сирени, обіцяючи змордованій дитині всі блага світу за маленьку закарлючку під власним вироком.

Ольга учергове підписала...

І поїхала, звісно, не додому, а в Казахстанські степи. Степ-лаг. Кенгір.

— Отака історія, дівчата, — зітхнула Аня.

— До болю знайома. З нас усіх «вибивали» свідчення. А як уміють катувати енкаведисти — не кожному гестапівцю присниться, — згадала Орися тюрму.

— Олі тут найважче за усіх. На початках «блатні» її ще й били... Тепер наче трохи втихомирилися. Сталося якось, що сиділи в карцері поруч з одним з їхніх «авторитетів». Розговорилися, розповіла справжню історію. Повірив. Чому не повірити — хіба сам не через те пройшов? Знає, як вони уміють вибивати свідчення. Узяв під свій захист. У них із цим суворо. Дисципліна.

— Не знаю, яка там у них дисципліна, але краще б їх тут не було. Шастають тут всякі Феді до Фень...

І наче на підтвердження її слів де й взявся у жіночій зоні... чоловік! Один... другий...

— Дєвочкі, прівєт! А ми — к вам...

— Какая грубая шмара! — аж облизнувся один, на тоненьких ніжках, що ніби аж переламувалися в колінцях підчас кожного кроку. — Кльовая чуха... Может, абсудім вапроси? Поіграєм на гітарє?

— Ану, ломись звідсіля, поки я на твоїй гітарі струни не обсмикала! Звідки ти тут взявся на нашу голову? — згадала колишні часи Катерина. «Грати на гітарі» анітрохи не означало володіння музичним інструментом, зовсім іншу гітару мав на увазі тонконогий. На «грубу шмару» не образилася — мовою кримінальників це означало «красива дівчина», отже, такий собі комплімент для тих, хто «ботає по фені». Та відповіла, не важачи слів. Уміла вона язиком причесати блатних краще, як гребінцем.

— Шшьо за шухєр, братва? — випірнув ще один, у якомусь куцому піджачку на голе тіло й одразу «поклав око» на вродливицю Аню. Важко було не помітити навіть серед найбільшої юрби її виточені риси, ледь смагляве обличчя і коси, хвилясті, лискучі, та ще й у мить, коли дівчина розплела їх і вичісувала, не сподіваючись гостей.

Чоловіки в жіночій зоні! Нечувано! А де ж наглядачки? Де солдати охорони? Чому мовчать вишки?

— Мадам, я маю да вас інтерес! — танцюючим походнячком блатних підкотився до Ані зовсім молодий, мабуть, із малоліток, хлопчисько.

— Вступися, дитино, твої інтереси — казки читати! — відвернулася Аня і хотіла піти, та «малолітко» перепинив.

— Меня зовут Мотя Бистрий! А вас, мадам, как?

— Гей ти, Мотя! Ходи-но сюди! — почувся густий мелодійний баритон. — Може, тобі нагадати, як правильно поводитися у зоні? Може, ти, Мотю, забув?

— Нема базару, мужикі, всьо путьом! — і в’юнкий малолітко прослизнув під замашною рученькою широкоплечого хлопця, що поливав його ніжними переливами голосу делікатно, та наполегливо.

— Ніштяк, Валодя, — упізнав тонконогий свого. — Всьо путьом, сходняк поставіл на правіло, і не фіґ тут пароть касякі!

Ся премудра фраза означала, що злодії не збираються порушувати правила конвенції.

— За лахматую кражу — любова замочім самі, но похара-водіть-то можно!

— Та хороводьте вже, що з вами вдієш, але без хамства, — з-за рогу вийшов Анатолій Задорожний, а за ним — група охорони, хлопці, що пильнували порядку.

— Та я сам всякому бєбікі патушу за наших баб! Ляґавий буду! — вишуканим штилем заприсягнувся поводитися чемно тонконогий і подався шукати щастя в іншому місці.

Дівчата побігли в барак. Замкнулися. Хто їх знає, тих блатних, чого від них сподіватися!

— Що діється, дівчата? Що це все значить? Блатні ходять по зоні, як у себе вдома. А наглядачок, солдатів, взагалі охорону — мов корова язиком злизала!

Коїлося справді незрозуміле. Невдовзі у вікно постукали. Обізвалися українською:

— Виходьте, дівчата, у зону, погуляємо, поговоримо!

— Дівчата! Наші хлопці! Наші!

З незамкнених бараків дівчата висипали на лінійку зони. Із тих, котрі наглядачки замкнули, залишаючи зону, визирали крізь вікна жалібні та ображені обличчя.

Тут знадобилися блатні.

— Виставляй шніфти, братва!

— А от бити скло, псувати табірне майно не треба, — лагідно пояснював Задорожний. — Гей, хлопці, допоможіть!

Двоє кремезних чоловіків виважили спершу ґрати, а потім раму з вікна вмивальні одного з бараків. Один заліз досередини і підсаджував дівчат на підвіконня, а інших двоє приймали дівчат на коліно, як личить галантним кавалерам.

— Та невже ми — жінки? — уперше за багато років згадали номери «А-999», «В-888», «Ш-777». — Та невже ми комусь потрібні, хтось хоче нас любити, готовий підставити коліно під мої розтоптані боти? Можливо, знайдеться той, кому я стану потрібною на все життя?

І серця заспівали.