Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— Ох, і спека тут у вас, дівчата, — ледве видихнула Катерина.

— Нічого, відігрієтеся після своєї Воркути, — співчутливо оглядала білі, аж сині личка північних гостей Параска Дзів-чак. — Намерзлися там, мабуть. Чула, там у травні сніг щойно сходить. Відігрівайся, Орисю. Тепло — воно на легені дуже помічне.

— Та це вже не тепло, а якесь пекло, — зітхнула Катря. — Надворі травень — а трава, щойно зазеленівши, жовкне. І пил оцей червоний... Навіть страшно трохи, не думала, що таке буває на світі...

— Марсіанський пейзаж, — обізвалася киянка Алла. — А ви ще бурі не бачили. Тут вони бувають часто — піщані смерчі, бурі.

— Но в этом есть и своя красота, — обізвалася Руф. — Только нам её плохо видно из-за забора...

— Руто, почитай щось зі свого... Оте, про бурю...

Кто не видел джезказганской бури,

Тот не знает, что такое ветер.

Небо цвета ясного — лазури,

Ангельская кротость на рассвете.

В полдень — пыли смерч шероховатой,

Вздыбленные вихрями дороги,

И ветра, летящие космато,

Словно скороходы по тревоге.

И как будто ты одна на свете,

Катишься, как шарик без орбиты...

Это джезшзганский хмурый ветер Вымещает на тебе обиды

— Руто, це ти пишеш такі чудові вірші? — не йняла віри Орися.

Чорнява невисока дівчина з очима, мов виноградини, посміхнулася — мовляв, хіба це я їх пишу? Самі пишуться, отой джезказганський вітер приносить.

— Десь отут недалеко, у степах Казахстану, сидів і наш Тарас. Написав у Кос-Аралі:

І небо невмите, і заспані хвилі,

І понад берегом геть-геть,

Неначе п’яний, очерет

Без вітру гнеться...

Боже милий,

Чи довго буде ще мені

В оцій незамкнутій тюрмі,

Понад оцим нікчемним морем

Нудити світом? Не говорить,

Мовчить і гнеться, мов жива,

В степу пожовклая трава,

Не хоче правдоньки сказать...

А більше ні в кого спитать.

— Але ж він повернувся до Петербурга. І Україну ще побачив... — обізвалася Аня Людкевич. — Господь милостивий, і ми побачимо. Правда, Олю?

Оля не відповіла. Відвернулась. Невисока на зріст, зграбна, красива, помітна навіть серед вродливих подруг, та неговірка і замкнута, вона носила у собі якийсь особливий біль, у чомусь більший, як інші, і не ділилася із незнайомими. Щойно повернулася з карцеру, куди її запроторювали раз по раз. Востаннє це було вже за пам’яті Орисі й Катерини.

Зчинилася якась дивна, годі пояснити, веремія: коли їхня робоча колона розминалася з такою самою жіночою колоною, що прямувала в кам’яний кар’єр, хтось гукнув: «Ось вона, зрадниця, дивіться!» І почали просто пальцями тицяти в Ольгу. Причому солдати не звертали жодної уваги на неприпустиму за інших умов поведінку своїх підконвойних. Оля якось зіщулилася, немов мусила перетерпіти без наркозу болючу й важку операцію, видно було, що не вперше їй доводиться зазнавати такої кривди, звикла, ставилася до цього як до неодмінної складової свого табірного терміну.

Орися не хотіла питати. У кожної свій біль. Не лізти в душу — ось те, чого зона вчить суворо. Захоче — розповість.

Зрадниця... Та всі вони тут однакові — «зрадники батьківщини», «вороги народу». Питання лише — яку батьківщину і хто зрадив.

Оля спілкувалася лише з тими, кого добре і давно знала — сестрами Анною та Марійкою Людкевич, з Аллою. З іншими трималася відчужено, насторожено, наче від кожного чекала образи чи нападу.

— Чому вона так? Ми ж нічого поганого нікому не зробили і не бажаємо... — перемовлялися Катря з Орисею, почуваючись ні в сих, ні в тих поруч із такою сусідкою.

Одного дня трапилося особливе — в їхній барак завітали якісь гості — чи перевірка режиму чи якась комісія з області — двоє полковників та жінка у військовій формі. Чомусь не цікавилися порядком бараку, чистотою підлоги, ні, наглядачка повела їх просто до вагонки, де притулилася, готова вже, мабуть, до чогось такого, не вперше, Ольга.

— А вот здесь у нас, — показала наглядачка мізинцем, щоб якомога вишуканіше, — здесь особа ізвєстная! Вот она, пре-датєльніца!

Жінка у формі аж зойкнула, немов у дешевій опереті:

— Не может бить! І живут же на свєтє такіє сволочі! І как іх только земля носіт!

Розглядала Ольгу, немов експонат музею чи якесь незвичайне звіря в зоопарку.

— Да ти встань, Лядская, смірно, кагда с табой палковнік разгаваріваєт!

— Так ето та самая Лядская! — витер з потилиці піт один з полковників. — Ну, стєрєґітє єйо, стєрєґітє бдітєльно!

— Ой, і до чєво же гуманное наше ґасударство! Падумать только, такое преступленіе — і только... сколько там у тебя?

— П’ятнадцять... — ледь чутно відповіла Ольга, втупившись у підлогу між двома парами блискучих, добре начищених чобіт. Міцно стиснуті губи не тремтіли, тільки побіліли від зусилля.

— Всево пятнадцать лет? Да тебя расстрелять мало, ґадіна такая! Ти сматрі, ещьо кулакі сжала — таво і гляді, бросітса!

На щастя, екскурсія продовжувалася. Наглядачка повела комісію далі, на прощання скрушно похитавши головою:

— Вот відіте, с какім сложнейшим кантінґентом пріходітся работать! Апасние, апаснейшие преступнікі!

Оля ще трохи постояла, немов застигла, немов судомою звело її у тій звичній стійці, потім не сіла — впала безсило, посунулася у куток, накрилася з головою, щоб не бачити і