Лицарі любові і надії - Леся Романчук

Як же вона проклинала себе зараз, що не передала Катерині звістку вчасно, ще при першій зустрічі! Пожаліла, знову пожаліла!

Ще тоді, після розстрілу на двадцять дев’ятій шахті, Петро повідомив запискою Дусю — передай Катерині, що загинув Андрій, хай оплаче і не чекає... Дуся відшукала Орисю. А в Орисі забракло сил погасити світло їхньої зустрічі трагічною звісткою. Тим паче у самої біля серця — дорогоцінний лист від Романа!

— Господи, та що ж вони діють, нелюди! Ні Бога не бояться, ні гріха, ні людей, ні закону! — видихнув Караташ, коли

Онуфрій приніс у барак страшну звістку. — На сам світлий Великдень!

— Бога не бояться — нехай бояться нас! — в очах Віталія Скірука спалахнуло полум’я помсти і праведного гніву. — Та скільки можна терпіти? Ми — не безсловесне бидло! Ми — люди!

— Влаштуемо їм ще один Норильськ!

— Хай Воркуту пригадають!

— І Дубровлаг!

— І на Колимі їх потрусили, до смерті не забудуть!

— За мною, хлопці! Перше — треба об’єднатися з другим лагпунктом. Друге — звільнити людей з карцерів! Давно про це говорили. Час починати!

— Хлопці, будьте обачними! — застерігав Михайло Сорока.

— Ми — обережні, батьку. Та сили не стає терпіти!

— Пам’ятайте наші домовленості. Ви  знаєте цих звірів — їм на гачок натиснути легко...

— А чим наше життя краще за смерть?

— І все ж — це життя. А воно — одне!

Михайло Сорока підтримував дух непокори, але не схвалював запальності й необачності, якими грішили молодші.

Бнутрішнє кипіння сягнуло тієї точки, звідки повороту немає.

Кипіло, тліло й спалахувало одночасно в різних місцях. Від-окремленість бараків, розмежування зон височенними стінами, переважання в різних бараках різних думок — від вимоги негайно помститися за загиблих до повної байдужості — і чого ті бандерівці воду мутять? — чи відвертого бажання «побузити», яке опанувало кримінальниками. Після колимських морозів тутешня суха спека гріла дурну кров, а неробство накопичувало порожню енергію, яка шукала виходу, особливо в молодих — «малоліток». Ці хлопчаки — безпритульні, сироти, яких без ліку наплодила війна, дрібні злодюжки, схоплені за вкрадений у голодну пору шматок хліба, пройшли прискорений курс виживання у зоні. Вони беззаперечно корилися своїм «паханам» — іншої дороги не було. Злодійська романтика, спосіб життя «по понятіям», сувора ієрархія — їхня школа й університет разом.

«Побузити» хотілося. І начальство табірне до цього мало не заохочувало, киваючи ласо на стіну за госпдвором — мовляв, там баби. «Ти, начальнічєк, ключік-чайнічєк, а ти нам дорожку до баб покажеш?» — облизувалися «урки». Та й сам госпдвір з його складами, майстернями, де можна було розжитися безліччю необхідних речей, вабив, мов магнітом.

Карти сплутала «мирна конференція», яку провели «пахани» з політичними. Надійшов наказ — не красти, політичних не зачіпати, без команди не бузити! А накази своїх — це вище, ніж розпорядження «начальничків». Про що там домовлялися «Ус» і «Глеб» з політичними — не кожна «шістка» мусила знати. їхня справа — виконувати накази.

І наказ пролунав.

Спритне, наче мавпи, плем’я «малоліток» всіяло дахи бараків. Дахами перебралося на стіну, посипалося на територію другого лагпункту — і рушило до воріт госпдвору. Це виглядало поки що не загрозливо. Так собі, вийшли «урки» погуляти. М’язами пограти, терпіння охорони випробувати.

Звісно, до складів уркам — зась! Ворота госпдвору відчинилися, і звідти — густі ряди солдатів охорони, хоч і без зброї, але лагідно-наполегливо відтіснили веселе «мартишкіне» плем’я назад у свою третю зону. Погралися, дітки, побешкетували — й досить.

Розвідка боєм минула без втрат.

Та молоде вино шумувало! Корок з пляшки вискочив, і загнати його назад уже не вдалося. Та й нікому було — Глеба Слученкова за якесь «добре слово» посадили в карцер. До прагнень чисто «споживчих» приєдналося й святе право визволити з неволі, «виймати з кічі» свого вожака.

Розвідавши місцевість, завзяті «уркагани» знайшли слабке місце у мурі — там колись були ворота, потім їх замурували. Понишпорили, у лазні вивернули трубу — і використали як таран. Скористалися досвідом хана Батия. Та й класик марксизму заповідав — немає, мовляв, таких фортець, яких не могли б узяти більшовики! До більшовиків вони, безумовно, не належали — западло!, та до більшості «голодних і рабов», яким заповідано тими ж класиками: «Повставайте негайно, щойно закипить «ваш разум возмущьонний!» — певна річ. Не зупиняло навіть те, що бій може бути останнім і смертним...

Начальство не надто переймалося денною витівкою «блатних» — для того ці дріжджі сюди й запустили. Піну здмухнути легко. От тільки цих товстошкурих «політичних» не так легко втягнути в свою авантюру:

— Хлопці, на допомогу! Там «блатні» лізуть ґвалтувати ваших жінок! — бігали по бараках наглядачі, сподіваючись підняти політичних «на бой кровавий, святой і правий».

Дехто вірив:

— Хлопці, рятуймо наших!

— Спокійно, — стримували запальніших Анатолій Задорож-ний, Скірук, Караташ. — Де це бачено, щоб конвой спільно з політичними бив «блатних»?

— Наша справа — сидіти, ваша — пильнувати порядку, — отримала відповідь на провокацію варта.

Та коли наглядачі пішли, хлопці, звісно, не могли залишатися байдужими:

— Хай там що обіцяли «пахани», а повної віри їм немає!

— Довіряй, але перевіряй!

— Не можна допустити, щоб кримінальники потрапили в жіночу зону!

— А як їх стримаєш?

— Глеб у карцері...

— Нічого, ми припильнуємо.

Задорожний і Скірук не втрачали пильності — і від їхнього ока не сховалася ні труба, ні діра у мурі, що під дією тарана збільшувалася щохвилі.

— Хлопці, ми з вами! Допоможемо звільнити Глеба!

Спекотний по-літньому, сухий до задухи травневий день добігав кінця. Задля неділеньки святої знеможені тижневою працею