Лицарі любові і надії - Леся Романчук
— Прєкратіть разгавори! — ліниво лунало зазвичай.
Та цього святкового дня сталося інакше.
Середина травня — в Казахстані майже літо. Задля свята дівчата навіть на роботу одяглися ошатніше. Розминаючись із колоною хлопців, гукнули:
— Христос Воскрес!
Хлопці дружно відповіли:
— Воістину Воскрес!
І...
І вдарила автоматна черга...
Бпритул, по колоні, по людях, що міцно тримали одне одного під руки й не мали права ступити ані кроку вбік... По грудях, які щойно видихнули святкову формулу вічного життя... По обличчях, що розцвіли посмішками назустріч молодості й надії... Втраченій навіки молодості...
Автомат бив прицільно, влучно, з насолодою, виводив свою смертельну пісню, своє убивче соло на одній високій ноті. Палець убивці закляк на спусковому гачку, примружені у щілину очі пильнували цівки. Отак їм, ворогам народу!
— Рядовой Калімулін! Атставіть! Прєкратіть! — надривав голос старший конвою.
Та черга обірвалася лиш після того, як остання куля вилетіла у високе казахстанське небо...
Якась мить, якісь лічені секунди, всього лише спрацював рефлекс садиста, натасканого, мов пес, на людей, чи здали нерви і випустили на волю роками стримуване бажання убивати?
Бони не падали — осідали, мов краплі кривавого дощу в червону пилюгу чужої землі.
Бмирали з отим «Христос Воскрес!» на вустах, ще не збагнувши, що вмирають.
Не падали — міцно трималися попід руки й після смерті.
Поранені, ще не збагнувши власних ран, намагалися втримати побратимів, що вислизали з рук і кропили червоне багряним...
За якусь хвилю конвой збагнув — сталося непоправне. За таке медаль не дадуть.
— Ти што, с ума спятіл? — волав до Калімуліна, що й досі стискав гарячий іще автомат, не розуміючи, що поганого скоїв, старший конвою. І вже до колон: — Садісь!
Розстріляна колона була третьою. Перша вже пройшла через вахту. Другій і четвертій довелося розбирати тіла убитих — їх було тринадцять — і поранених — тридцять три, по одному на рік життя Христа.
Три години сидів у нічному степу Онуфрій Бутковський. Він ішов у колоні номер п’ять.
— Сідєть! Нікакіх разгаворов! — конвой уже отямився і зрозумів завдання — головне, щоб ніхто не дізнався.
Отак і просиділи під чорним оком голодних, жадних крові автоматів. Рідні брати того, щасливого ППШ, що досхочу напився людської крівці, стікали апетитним соком. Зброя хоче стріляти. Кожен, хто тримає зброю, готовий використати її.
Стогони, зойки, гавкіт собак, що зачули свіжу кров, — усе так близько — і навіть глянути не можна, востаннє побачити друга, попрощатися, закрити очі...
— А може, не так їм уже й погано? — міркував Онуфрій. — Чи не ліпша смерть від отакого життя — щоденної муки? Мабуть, всі загиблі вже у раю — такого святкового дня брама раю відкрита, і невинно убієнні летять просто до Бога. Отак би полинути й собі... Шкода лише матері — десь у Сибіру вона таки чекає на сина, шкода рідні. Шкода й себе самого — молодого, ще сильного, навіть після всіх поневірянь. Хіба не всміхнеться життя хоч на хвилю? Хіба не заслужив? Може, вдасться побачити рідну землю, рідну Тернопільщину, село Великі Гаї поблизу Тернового Граду?
— Отче наш, хай святиться ім’я твоє... — промовляв тихцем.
Поруч католицький священик-литовець нечутно бурмотів
латиною слова молитви — за упокій душ убитих. Десь далі старигань-узбек творив свій намаз, раз у раз проводячи долонями згори вниз по обличчю та довгій білій бороді. Мабуть, і він просив у Аллаха спокою братам по долі.
Загули двигуни — машини розвозили убитих і поранених.
— Встать!
Звичним порядком, по п’ять під руки, хлопці ступили кілька кроків. І зупинилися. На дорозі, хоч і присипані землею, проступали калюжі крові.
— Ми не будем топтать кров наших товаріщей! — уперлася перша п’ятірка.
І старший — нечувано! — дозволив обійти.
— Шапкі долой! Равнєніє налево! — пролунало від когось із колишніх військових.
Колона у повному мовчанні обійшла місце кривавого розстрілу, яке ще парувало духом свіжої крові.
— Всєм молчать о случівшемся! Нікому ні слова! — наказав старший, не дуже ймучи віри, що вдасться втримати шило у мішку.
Звістка за мить облетіла табір. Розстріл на Великдень! Десятки жертв! Та ще більш різонуло по серцю, що отой Калімулін наступного дня з тим самим виразом примружених очей конвоював наступну колону, заправивши нову обойму у свій безвідмовний ППШ.
Розділ 31— Господи, та що ж вони діють, нелюди! Ні Бога не бояться, ні людей, ні закону! — побивалася Катруся.
— Як полюбляє говорити наш дорогий капітан Беляев: «Тут я — закон!», — зітхнула Орися. — «Закон — тайга, медведь — прокурор!» Тут, у степу, трішки інакше. Хто у них тут прокурор? Тушканчики, мабуть?
— А у нас на Воркуті в цю пору ще зима, — згадала чомусь Катерина.
— Що, скучила? Мінус сорок — не мороз?
— Не за морозом — за дівчатами нашими скучила. Як там Дуся? І Петро... Чи повернувся вже зі своєї «закритки»? І як там Андрій? Мабуть, десь разом із Петром. Як ти гадаєш, Орисю?
В Орисі мало не випав із рук гребінець, яким чесала свою розкішну косу.
