Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— От ми їм свою силу і покажемо! — пограв м’язами Караташ.

За всіх умов — на етапі, в таборі, у камері, навіть у камері смертників, він щодня обливався холодною водою і робив гімнастику — наглядачі чудувалися, думали — збожеволів! От-от розстріляють — а він відлічує присідання і віджимання, наче який спортсмен! На Олімпіаду зібрався, не інакше, бандера затятий! Та ще й віджартовується: «Хочу, щоб мене розстріляли здоровим і сильним!» Може, тому й відступила смерть, не піднялася коса безносої на цей гордий колос, що аж дзвенів золотим зерном непокори і мужності.

Поруч стали Анатолій Задорожний, Віталій Скірук з Волині та Володимир Порендовський — давній друг Караташа. Обізвався й капелан:

— Піду і я з хлопцями, все ж духовна особа. Хоч вони і мають звіра в душі, та слово Господнє — всесильне.

— Давайте-но для підсилення враження включимо до складу нашої... м-м-м... делегації... ще й Петра з Павлом, — додав Сорока.

Петро й Павло — мовчазні похмурі велетні з кулаками завбільшки з добру диню, в обговоренні участі не брали. А слів від них ніхто й не чекав. Не чекав і дії — хіба божевільний міг би просто чекати, кожен нормальний чоловік одразу брав би ноги в руки й тікав. Яку ж могуть породжують українські чорноземи!

Таким гуртом й подалися хлопці в барак до кримінальників.

Петро й Павло, мов криголами, проклали делегації шлях і завмерли обабіч двома скіфськими бабами — такі ж незворушні, такі ж загрозливі й такі ж неговіркі. Приміщення, де відбувалася історична конференція, мало подібне було на Дзеркальну залу Версальського палацу. Пахло також не паризьким парфумом. І «високі сторони, що домовляються», не на всі відсотки відповідали вимогам дипломатичного протоколу. Без фраків.

Та чудо сталося. Сила зустріла повагу. Слово перетворилося на дію.

Хлопці говорили коротко, скупо і сильно. Пояснювали серйозні і страшні речі у двох словах, зрозумілою кримінальникам мовою:

— Адміністрація хоче змусити вас танцювати під свою дудку, порушити ваші закони. Вас хочуть втягнути у брудну справу і вашими руками поправити свої «дєлішки». Кинути на жіночу зону, перетворити на ґвалтівників та убивць. А потім увести війська і перестріляти всіх, і вас, і нас.

— І баб? — ласо усміхнувся чорним ротом один із «паханів».

— Тут немає баб. У жіночій зоні — наші жінки. Наші матері, сестри, дружини. Це вони переховували нас, поранених, годували, перев’язували наші рани, разом з нами боролися з чекістами. Це — наші подруги по боротьбі. І ми не дозволимо й волосині впасти з їхніх голів. Отак.

— А нас тут много...

— Вас — шість сотень. А нас — дві з половиною тисячі в нашому, третьому лагпункті, та й у другому тисячі три-чотири буде. Та ще — чотири тисячі наших жінок. От і рахуйте.

— Ви, хлопці, майте на увазі, — довірливо, майже подружньому пояснював Караташ, — ножі ми робити уміємо не гірше за вас. Я на Воркуті гранати виготовляв. П’ять місяців у камері смерті. А вже ножа — легко заточимо.

Пахани перезирнулися з повагою, поважали смертників.

— У нас усіх — терміни по двадцять п’ять. Нам втрачати нічого. Якщо не домовимося... — Віталій Скірук зиркнув чорним оком.

— А єслі нет? — висунув носа з-за спини «паханів», що досі мовчки слухали, хтось із молодших й одразу зник, отримавши гострий чирк поглядом по горлянці.

— Якщо ні, — спокійно відповів Скірук, — то справи кепські. Доведеться вас порізати, хлопці, ви вже вибачайте. Тут роботи — години на... дві, не більше, — оглянув барак, немов оцінюючи. Обличчя випромінювало спокій, впевненість, майже байдужість, про оту «роботу», якої тут години на дві, не більше, говорив, мов про звичну щоденну справу.

І злодії повірили — справді поріжуть. Ще до них у таборі велася «рубіловка» — бандерівці розправлялися зі стукачами. Вивели цю ненависну що політичним, що кримінальникам гидь, винищили до ноги. Не стало їх, «дятлів», а без них осліпли й оглухли оперчастини.

Цим бандерівцям з їхніми майже довічними термінами таки нічого втрачати.

— Ми вас не лякати прийшли, — пом’якшив умови отець Суничук. — Ми не душогуби, ми хочемо миру. Нам треба порозумітися, у нас спільний ворог — ті, хто нас тут тримає!

— І не тільки тримає, а й хоче вашими руками поправити свої поганенькі, гниленькі, прямо скажемо, справи, — ще раз нагадав про головний злодійський закон Караташ.

— Западло! Ми — чєстниє вори!

Обізвався Віктор Рябов, «Ус». Йому щойно минуло тридцять, та за цей час уже шість судимостей. Авторитет. «Вор в законе».

— Харош базаріть. Я понял.

Щойно заговорив старший, усі звуки в бараку вщухли.

— Договорілісь. Вори, пойдьом вместе с «мужикамі», — наклав резолюцію Глеб Слученков.

Скінчився Великий піст. Настав Великдень. Великого дня Христового Воскресіння в таборах пильнували — влаштовували «суботнікі» та «воскреснікі», забирали у в’язнів навіть ті рідкісні вільні хвилини, що випадали на убоге їхнє свято. Хлопцям — легше, в них у зонах — священики, вони правили служби за всяких умов, хай навіть пошепки. Дівчата мусили збиратися на молитву самі. А ввечері мусили збиратися на роботу — нічна зміна.

Як і на Воркуті, порядок був однаковим — по п’ять в ряд, під руки...

Розминаючись із чоловічими колонами, найсміливіші полюбляли перекинутися хоч двома слівцями:

— Хлопці, чули, цукор дають!

— Спасибі за солодку новину!

— З водою чи без?

— Воду хай собі лишають!

Цукор видавали щодекади, по двісті сорок грамів (чому саме по двісті сорок, а не по двісті п’ятдесят — загадка для вчених майбутнього). Перед видачею, отримавши мішок