Лицарі любові і надії - Леся Романчук

п’ятдесятиградусні січневі морози? Дозвольте не повірити... І як хвацько спрацювали — за три чверті години до опівночі помер — а вони вже й могилу у вічній мерзлоті видовбали! У січні це можливо хіба вибухівкою — жодна лопата не візьме. Та ще й посеред ночі! Чи дозволяє православна традиція ховати мерців після заходу сонця? Одна брехня породжує і наздоганяє іншу. До того ж, загальновідоме кожному, хто справді «топтав» колимську зону — у люті морози тіла не ховали, скидали десь поза огорожею і чекали весни, а потім усіх гамузом — в одну братську могилу. А папери можна написати які завгодно, папір — він і не те витримував... Та ще й знаходяться охочі вірити брехні, не тільки вірити — інших переконувати... Розділ 30

— Там тепер чимало ваших, з Воркути...

Дивні шляхи людські... Дивні сплетення доль... Ще учора ти прощався з кимось навіки, чекаючи в камері смертників неминучого, ще днями стискалося серце болем, бо зникло в табірному мороці обличчя вірного друга, ще хвилю тому не сподівався на життя, і ось...

— Влодку! Володимире! Караташ! Це ти, чортів брате?

Володимир не вірив сам собі.

— Юрку, я не сплю? Ущипни... Та це ж голос... голос Миколи Толовая! Звідки?

— Да вон, аттуда, с трєтьєва етажа... — першим побачив. звідки гукають до них, Юрій Верещагін, колишній московський студент, з яким Караташ встиг здружитися у закритій Кенгір-ській тюрмі.

У старих мурах було холодно, наглядачі відправили Караташа й Верещагіна возити тачками вугілля, що скинули біля брами між старою та новою тюрмами.

— Влодку, ти живий! — волав на радощах Микола, бо знав про смертний вирок Караташеві. — Стривай, зараз ми тобі «коня» приготуємо!

«Конем» називалася передача, яку скидали в’язні з вікна.

— Ану, Юрку, одна нога тут, друга — там!

Молодий, спритний, не скатований іще в таборах Юрко за якусь мить обернувся до стіни тюрми й назад, вхопив «коня»-торбу з тютюном та харчами — мабуть, хлопці отримали посилку з дому.

Скінчився термін карантину, хлопців перевели у третій лагпункт — і знову неждана, та яка ж дорога зустріч! Сорока! Михайло Сорока, патріарх української каторги, член Центрального Проводу ОУН! Та не за звання любили його друзі по табору — якесь майже видиме світло осявало чоло цієї незвичайної людини, незриме тепло променіло — тихе, не на показ. Добре слово, порада, незламна віра в майбутню незалежність української держави і вміння осяяти цією вірою кожного, хто дотикався його серця — от, мабуть, місія цієї людини на світі. Кожного підтримати, кожному допомогти... Де брав силу?

А табір кипів чутками і гнівом. Якось, просто серед білого дня, вартовий з вишки розстріляв літнього в’язня, засудженого за релігійні погляди, днювального, який чвалав собі потихеньку у щоденних справах.

— Та що ж ця наволоч діє! Як можна! — обурювалися хлопці.

— Відолаха... Олександром звали, я його знав... Сисоєв фамілія. Спокійний, мухи не зобидить, усе молився, усім прощав. У нього через два тижні термін закінчувався. він уже години рахував, а не дні...

— А старого китайця за що? Кажуть, що вартовий йому цигарки кинув і звелів підняти!

— Навмисно кинув на «запретку», гад!

— А зовсім недавно дівчину Ліду застрелили — панчохи вивісила сушити на передзоннику, а вони її...

— Провокатори, курва їхня мати! — не стримався Караташ.

— Звісно, це провокація, хлопці, — як завжди, зважено і логічно зауважив Михайло Сорока. — Вони роблять все, щоб створити конфлікт, напруження, а потім застосувати силу. Але ми не повинні піддаватися на їхні провокації.

— А що, терпіти? — кипіли, не в змозі оволодіти почуттями, хлопці. — Та ж цьому нашому старенькому кілька днів у зоні залишалося! він уже однією ногою на волі був!

— Терпіти? Мабуть, слід виявити витримку. Для чого, ви гадаєте, сюди перевели кримінальників?

— Це ж очевидно! Старий трюк чекістів! Спровокувати, заварити кашу, а нам потім — хлебтати через край...

— То що робитимемо? — примружився Михайло Сорока. Він добре знав, як діяти, та чекав, щоб запальні, схильні до бунту і зриву юні його друзі самі знайшли цей шлях.

— Треба їх... — у запального Караташа вже сиділо на язиці — «побити, порізати», та оте примружене око говорило — «Бачу, знаю». І язик несамохіть вимовив: — ...переконати! Треба з ними домовитися!

— Оце правильно! — очі провідника засвітилися так лагідно, що Влодко внутрішньо знітився. Ой, вчитися іще і вчитися. — Домовитися треба. Пояснити, що адміністрація хоче їхніми руками заварити криваву кашу, в якій їх же самих і потопить. Вони ж не збираються виступати на боці табірного начальства? За їхніми законами це злочин? Хіба ні?

— По «понятіям» — це западло! — показав свою обізнаність у тонкощах кримінальної зони Віталій Скірук.

— Ми не перший рік по зонах, хлопці. І вони — не перший. Ми вже не ті, що на початку. Але й вони — не ті. У нас спільний ворог — свавілля начальства. У нас спільна мета — не коритися йому. На нашому боці — сила! Оце ми їм і пояснимо.

— Ми? Друже Провідник, чи не зібралися ви особисто...

— Так.

Світлі очі Михайла Сороки, відкритий, трішки насмішкуватий погляд промовляв — а хто?

— Нізащо! — вигукнули хором Караташ і Скірук.

— Не можна, ми вас не пустимо! — рішуче обізвався Анатолій Задорожний.

— Спокійніше, хлопці, хіба годиться так розмовляти з провідником? — заспокоїв їх Омелян Суничук — священик, капелан УПА. — Але я теж уважаю, що на перемовини вам іти не можна. Ні-ні, не заперечуйте. Це небезпечно. Від кримінальників можна чекати будь-чого. Це