Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— Михайла Драй-Хмару? Розстріляли? Не може бути! Це ж він написав:

Прощайте, Товтри круглогруді,

І ти, гніздо Кармелюка,

Де й досі бойові погуди —

Мов червениці чумака...

Минуть роки, і кров зашерхне,

І висхне Збруч, мутна ріка,

І тільки пісня не померкне,

Як гнів і ніж Кармелюка!

— Точно, Драй-Хмара, так було його прізвище... Був тут один німець, називав поета «Трі Тучі». Переклав собі російською і німецьке Драй, і українське Хмара...

Насправді Драй жодного стосунку до німецького «три» не мало, звичайне собі козацьке прізвище, та Михайло додав собі «Хмару» у повоєнні часи, після першої світової, коли навіть Петербург перейменували в Петроград, аби німецьким духом не чулося. Так і Освальд Бургардт став Юрієм Кленом.

Поет із «грона п’ятірного»... П’ятеро неокласиків — Максим Рильський, Микола Зеров, Юрій Клен, Павло Пилипович, Михайло Драй-Хмара. Знав 19 мов... Розпочав у Петербурзькому університеті, викладав у Києві, все обіцяло блискучу кар’єру, а скінчилося отут, у цьому дикому краю...

Гнатюк допитувався, наче на тому залежалося йому особисто:

— Драй-Хмару розстріляли? Ви  бачили?

— На власні очі не бачив, але розповідали, що саме під час приїзду Гараніна, отого навіженого садиста, і загинув Михайло Трі Тучі... А може, й не особисто Гараніна, не лише він любив відчути себе божком, володіти життям і смертю. Тоді ж як було — ні суду, ні слідства... Не дає шахта плану — всіх шикують і кожного десятого — в расход, щоб іншим краще працювалося... Сам стріляв, власноруч.

— І що, Драй-Хмарі випало бути десятим?

— Ні, він був дев’ятим. Десятим мав стати молодий хлопчина, студент... І тут поет ступив крок уперед, затулив хлопця грудьми і сказав: «Пожалій хлопця, стріляй у мене, старого!».

— Ну, шшо ти базлаєш, дурак старий, пургу гоніш! — обізвався з нар хрипкий голос. — Сказкі всьо ето, туфта, не вєрь, не биваєт такого — «затулів грудьмі»! Тут каждий — за себя, закон тайгі!

— Та воно й справді на легенду схоже, Іване, — знизав плечима Петро Січко. — Щось не дуже віриться...

— А я вірю! Така людина, такий поет саме так і міг умерти — рятуючи іншого! Але ж чому — «Стріляй у мене, старого?» Хіба він був старим?

— Та за роками на волі ще мужчина в самій силі, десь під п’ятдесят. А за мірками зони — старий... От я — старий? Мені скільки? — примружився днювальний.

— Т-та... Не знаю... — заникувався Іван, направду неспроможний визначити вік глибокого старця, що упродовж бесіди перекладав на жердині біля пічки онучі в’язнів, аби сохли з усіх боків, ретельно й звично виконуючи нехитрі обов’язки днювального, звільненого від важкої роботи за віком, зазвичай інваліда.

— Отож бо й воно, а мені щойно п’ятдесят минуло. Я, до вашого відома, доцент, також філолог, і що таке «гроно п’ятірне» знаю.

О гроно п’ятірне нездоланих співців,

Крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,

Що розбиває лід одчаю і зневаги,

Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття Веде вас у світи сузір’я Ліри,

Де пінить океан кипучого життя.

З цього сонета й почалися неприємності Драй-Хмари... Хіба могли йому пробачити «нездоланих співців»?

— А потім, після розстрілу, родині поета хоч повідомили — загинув, розстріляли, мовляв? — не заспокоювався Іван.

— А я знаю, как говорят у нас в Одессе? — посміхнувся беззубим ротом доцент. — Ну, сам подумай, як таке можна написати? Пристрелили, мов собаку, просто так, бо начальник хотів постріляти у живих людей?

— Зате я знаю! — авторитетно заявив Петро Січко. — Написали — помер від серцевого нападу! І всі папери справно оформили. Вони також не божевільні, рахують, перелічують нашого брата, ведуть свою криваву бухгалтерію. їх теж питають за робочу силу! А люди тут бувають всякі, нині зек — а завтра нарком. Вони тут ніс за вітром тримають, знають, що така людина так просто зникнути не може, минуть роки, і нащадки спитають — а як загинув у неволі наш класик? Що тоді відповідати? Мовляв, пристрелили вашого знаменитого поета, бо шахта плану не виконала? Бо знавіснілий Гаранін чи такі ж очманілі від влади над людьми садисти запах свіжої крові зачули? Так і над Гараніним влада є! Як розібралися, кого пристрелили зопалу, то, не бійсь, гору паперів списали — і про хворобу, і про смерть, і про поховання.

— Та про яке поховання, Петре, чи ти не бачив, як нашого брата ховають? Кинули голого-босого кудись у старий шурф — та й скінчена справа! Хто тут могили копає у вічній мерзлоті? — навіть недовгий іще табірний досвід Гнатюка налаштовував на іронію та недовіру.

— Це — нашого брата — у шурф. А як треба сліди замести — то й не таке напишуть: і що поховали, і що в могилі, та ще й куди головою тіло поклали! І що оркестр при цьому грав, та які саме жалобні марші. вже що-що, а брехати вони вміють!

Папери й справді знайдуться — і про смерть, яка настала в 23 год. 15 хв. 19 січня 1939-го року в приміщенні медпункту Усть Тайожная від «послаблення серцевої діяльності — порок серця». Серцева вада у спортсмена, який узимку чарував глядачів своїми піруетами на льоду, а влітку заввиграшки перепливав Дніпро? Брешіть, панове діагности, та не забріхуйтеся...

Буде й справний папір про поховання, з якого стане відомо, що сія «урочиста церемонія» відбулася того ж таки 19 січня, і «умерший в палатке № 7 з/к Драй-Хмара положен в нательном белье, могіла № 3 за 300 м от рекі Паутовая, головой положен на юго-восток»... Отакий документ... То де помер — в медпункті чи в палатці № 7? Чи медпункт розмішувався в палатці? На Колимі, у