Лицарі любові і надії - Леся Романчук

Бувало так, що зірка згасала. День. Другий. Третій... Селищем повзла лиха звістка — «виїхала «трійка» з Магадана...»

Трійка — це, мабуть, білі коні з розкішними кучерявими гривами, вони швидко мчать засніженою трасою, відлунюючи весело й мелодійно дзвіночками, легкою ступою обганяють повільні заморожені «газгени» зі «спецконтингентом» під брезентовим накриттям, трійка — це радісне, новорічне, лубочне, кольорове, це — свято...

Такою уявляв собі «трійку з Магадана» хлопчик Борис Терехов, син одного з аркагалинських «вітродуїв» — так називали працівників метеостанції. Батько не лише працював метеорологом і давав матеріал для прогнозу погоди аж у Москву, але й був головою шахткому, тобто по партійній лінії відповідав за справи на шахті, і за видобуток також.

Лише дитина могла не розуміти, що таке «трійка». Гаранін-ська розстрільна «трійка».

Лютого звіра, першого начальника колимських таборів полковника Гараніна на той час вже не було — зник, щез, випарувався легендарний кат, що мав за іграшку відстрілювати в’язнів просто так собі, бо подобалося, бо рухомі мішені, бо для того вони тут, аби умирати, була б охота, а привід для розстрілу знайдеться, в них, зрадників батьківщини, у кожного — стаття, за яку й розстріл — милосердна кара. Всього рік пробув Гаранін начальником УСБІТЛа, змінивши на цьому відповідальному «посту» ліберала латиша Берзіня, заарештованого в 37-му, та як же в’їлися у пам’ять і простим в’язням, і начальству його візити! Тисячі людей було розстріляно за списками з його підписом.

— Та що ви з людини якогось звіра робите! — обурювалися правовірні комуністи, які й «во глубінє сібірскіх руд» «хранілі вечное терпенье» та вірність партії Леніна. — Не міг товаріщ Сталін поставити такого ізверга начальником, не міг! Справжнього полковника Гараніна убили дорогою в Магадан і замінили японським імперіалістичним шпіоном, от він, вра-жина, і стріляв, убивав людей, ірод, радий був дискредитувати політику партії на місцях!

Пішли у небуття «криваві тридцяті», Гараніна посадили. На своїй шкірі випробує усі новосотворені «друзями по цеху» муки — цілодобові «стійки» на вічній мерзлоті, безсоння, катування, тюремну баланду і страх, вічний страх кулі в лоба, бо знатиме, як легко натиснути на курок. Сидітиме аж до 50-го, знайде свою смерть там, де й інші. А згодом, в епоху «перестройки», його... реабілітують. Мовляв, нічого не було, ні «трійок», ні розстрілів, ні пістолета напоготові, ні очевидців, ні жертв. Не було складу злочину...

Та Колима не забуде. Чомусь довгі роки саме іменем Гараніна, а не Павлова чи Нікішова лякатимуть не тільки в’язнів, але й одне одного конвоїри.

Про «розстрільні трійки» вже не говорили вголос, та страх залишився. Знали, просто так начальство з Магадана сюди, на край світу, не поїде. Невиконання державного плану — злочин. І кара за цей злочин — сувора.

Того дня чимало «вільних» мали б за щастя заховатися у шахтних глибинах, аби лиш не потрапити під гарячу руку.

Ще напередодні батько, метеоролог Іван Терехов, зібрав родину в дорогу — на далеке, загублене у тайзі стійбище, до знайомого якута Захара. Хай перебудуть лихий час рідні, навіщо їм чути і бачити...

— Ну, прощавай, синку, — поцілував Бориска, немов прощаючись назавжди.

— До побачення, татку... — не розумів, чому очі батькові повні смутку. — Тату, а давай Кешку випустимо!

Кешка — це горностай, якого знайшли пораненим у купі вугілля, виходили і залишили у великій клітці.

— Добре, що ти згадав, синку, — полегшено зітхнув батько. Не хотілося, щоб звіря загинуло з голоду, як щось трапиться із господарем.

— А ще — передай привіт дяді Паші!

Дядько Паша — один із дорослих друзів малого Бориса, бувають такі дорослі, що люблять бавитися із дітьми, вони нагадують засланцям власних синів і донечок, яких залишили довгі роки тому ще маленькими, і нема надії повернутися і побачити їх знову. Дядя Паша працював на шахті, мабуть, бригадиром, Борис точно не знав.

Батько посадив маму і сина в нарти, закутав оленячими шкірами, ще раз поцілував. Борис не розумів, чому тато, завжди веселий, щедрий на жарти, так гірко дивиться їм услід, немов не чекає повернення.

Час в якутському стійбище минав цікаво і незвичайно. І от уже якут Захар за якимись йому відомими ознаками дізнався, що час повертатися.

Батько зустрів родину радісно — всі цілі, живі й здорові. І Кешка не втік далеко, прибіг за звичною годівлею.

— А дядя Паша? — спитав Бориско. — Ти передав мій привіт?

Батько відвів очі.

— Немає більше дяді Паші...

І скрипнув зубами.

Тієї ночі Борискові знову снилася казкова трійка білих коней з розкішними кучерявими гривами, як на маминій палехській шкатулці. Трійка мчить дорогою, обганяючи вантажівки, переливи дзвіночків під дугою радісно сповіщають — мчить трійка, трійка скаче стовбовою дорогою, трійка вимірює версти колимського тракту, кучер хвацько вимахує батогом, цьвох, цьвох, дзвінко, лунко, влучно, мов постріли! Одного не бачив малий Бориско — де ж дядя Паша? Чи забрала його трійка із собою? Його та інших, кого не дорахувалися у ті тривожні дні...

Зате над копром шахти знову яскраво і весело світилася зірка. Червона. Кольору крові.

Ці хвацькі гаранінські наїзди пам’ятали, про них переказували, і справжні факти обростали легендами, особливо якщо стосувалися відомих імен.

— Років десять тому отут, неподалік, розстріляли отак, без суду і слідства, одного письменника вашого, з України, — розповідав старенький днювальний у бараку, який «пересиджував» термін за терміном всі уявні строки — щойно добігла кінця його «п’ятірка», почалася війна і весь «контрреволюціонний елемент» залишили на Колимі, намотавши вже «десятку», отож і був собі такою енциклопедією, літописом зони.

— Якого письменника? — зацікавився Гнатюк.

— Михайла Хмару... Його іще називали так смішно — «Михайло Трі Тучі»...