Лицарі любові і надії - Леся Романчук

Аркагала...

Сюди, на цей далекий, майже при кінці шляху на той світ, прііск, діставалися так довго, що виглядало за полегшу просто опинитися нарешті на місці, аби не вигойдували хвилі, не витрушував душу «газген», не виморожував суворий північний вітер, який і вітром не назвеш, а хіба крижаною терткою, що скородить не шкіру, ні — нутрощі...

— Слава Богу, приїхали... — видихнув отець Маркіян.

— Слава... — вимовив чомусь із сумнівом Іван.

Петро Січко не сказав нічого — задубілі губи не ворушилися.

Здираючись кривими сходами свого хресного шляху, кожен в’язень вже давно для себе зрозумів, що нічого кращого попереду немає, кожен крок — лише униз, кожна зміна — лише до погіршення, кожен поштовх — до прірви, на дні якої — смерть. Вона вже й не лякала... Та одвічний інстинкт і віра заперечували супроти безопірної офіри. І суворий закон зони, вивчений ще на етапі, змушував вигризати щоденний шмат життя — «Умри ти сьогодні, а я — завтра». Не те щоб у надії на ліпше. Просто щоб дихати. Щоб побачити завтра.

Перше, що побачили в бараку, нормально клалося до накопиченого досвіду — б’ють. Бригадир чи хто його зна хто, спокійно, по-діловому, відбуваючи звичайну працю, лупцював якогось бідолаху, який навіть не думав опиратися. Склався клубочком, тихо підвивав, коли удари влучали у м’яке. Отака буденна, звичайна картина.

Нова порція «гарматного м’яса», та не свіжого, а «свіжо-мороженого», влилася в «колектив» непомітно. Хоч як свербіли Іванові кулаки втрутитися, хоч як волало почуття справедливості — захисти того, хто потерпає, та наука табірна марно не минула — не лізь у воду, не знаючи броду. Кволо спромігся на слово захисту отець Маркіян:

— Та що ж ви, люди добрі... — і не зміг далі, бо промерз у «газгені» до кісток чи й глибше, слова примерзали до вуст.

— Молчі, дед, за дело получает! — чвиркнув крізь зуби хтось із старожилів.

Виявилося, б’ють злодія. Украв чиюсь пайку. За це кара одна — смерть. То побиття — всього лиш акт вишуканого гуманізму. Іван і уявити не міг: невдовзі він шкодуватиме, що злодюгу лише побили...

Сподіватися на щось краще, — ніж досі, то для наївних. Тому за нормальне йшли ранкові штурхани та вереск. Дивно, та вереск нарядчиків і бас бригадира Гнатюк сприймав немов крізь густу пелену — відкривають роти, схилилися над ним, вимахують кулаками, а звуку наче нема, а тіло нічого не відчуває...

— Да аставьтє его в пакое, відіте — горіт весь, простуділся в дороге...— пролунав людський голос.

— Іване, та ти справді гориш, що з тобою? — стурбовано схилилися товариші по етапу. — В лікарню б його...

— В какую лікарню? Работать! Тут не курорт! — «милостиво» розпорядився напівпритомним тілом бригадир із благозвучним прізвищем Дригін.

— Ото б іще «Дринін» — було б зовсім правильно! — гірко іронізували над основним знаряддям кожного начальничка у зоні — дрином, замашною палицею, що використовувалася як метод переконання і перевиховання непокірних.

Дивом дивним Іван таки спромігся встати. Не тому, що підняли штурханами, а через свою природну впертість. Дочвалав у колоні до шахти. Оті арештантські колони добрі тим, що не дадуть упасти, навіть як не тримаєшся на ногах. Дригін розвів новачків по робочих місцях:

— Вот твоя вагонетка. Лопата. Лава.

— Де лава? Оця нора?

— Как раз для тебя, по твоєму росту! — розреготався бригадир.

Бисота лави була не більшою за півметра. Лежачи на животі, Іван узявся нагортати на залізний риштак відбите попередньою зміною вугілля. Підвівся, набрав на лопату, раз, другий... Заточився. Довго відкашлювався і від застуди, і від вугільної пилюки. Знову схилився. Знову кинув.

Гнатюка знайшли наприкінці зміни непритомного в отій низенькій лаві. Горів, трусився у лихоманці. Підняли на поверхню. Потягли до санчастини. А впертий галичанин виривався, опирався і кричав, задихаючись і викашлюючи чорне: «Не піду в більшовицьку лікарню!» Лиш тижнів через три прийшов до тями... Захитувався від слабкості і задихався. А за місяць-другий знову лежав на животі у лаві, вигортаючи сіль землі — вугілля і викашлюючи чорну кров із легенів.

Шахта тільки здається рукосотвореним у надрах землі лабіринтом. Насправді — це жива істота, сотворена за образом і подобієм людини. Має голову з вустами і горлянкою, якими заковтує слуг черева свого, наскрізний стовбур — хребет, ребра — лави, руки-ноги-пальці — штреки, має свої легені, якими дихає і викашлює отруту — метан, свої судини, якими віддає кров — вугілля. Віддає неохоче, вимагає за кожну краплю чорного золота краплю людської крові. Та вугілля дорожче за людську кров. Вугілля потрібне Колимі. Вивозити його за межі краю — дорого, нерентабельно. Але для власних потреб — саме те. Колимська тайга звеліла «довго жити» ще до війни. Уздовж трас — Колимської і Тенькінської — ліс вирубали ще тоді. А здавалося — запаси невичерпні... Щоб виростити нові дерева, потрібні десятки років, а хіба може економічне диво комунізму чекати? Потрібна кров — то буде тої крові хоч залийся — буржуазно-націоналістичної, вражої, якою так хочеться окропити волю «вождя народів»!

Вугілля, вугілля, вугілля!

Вугілля потрібне Аркагалинській ГРЕС, електростанція дає світло всій Колимі. Є світло — є золото. Золотом Колими був оплачений лендліз, частина перемоги у війні з Гітлером.

Над копром шахти горить велика червона зірка з лампочкою всередині — горить, значить, усе добре, шахта дає план. Згасла — погано, упав видобуток. Погано не тим безмовним червам, що повзають у глибинах, вигризаючи з надр пласт за пластом, їм погано за всіх умов. По-справжньому зле начальству, тим, хто в забої ніколи не бував, тим, хто дихає свіжим морозним повітрям, хто отримує північні надбавки, та ризикує навіть не посадою — життям, якщо лампочка згасла...

Тому зірка — не прикраса, вона знак долі. Кожен з