Лицарі любові і надії - Леся Романчук

якомога більше підходить для цього — тут є жіноча зона. Кримінальники неодмінно почнуть шукати шляхи до «баб», про це дізнаються політичні, зчиниться «буча», конфлікт, бандерівці, звісно, захищатимуть своїх жінок... От і з’явиться привід показати Москві свою необхідність! Зрозуміють, що не скорочувати потрібно, а навпаки, посилювати службу охорони!

Сказано — зроблено. У чоловічу зону привезли величезний етап кримінальників з Колими. Шість сотень урвиголів різного рангу і терміну витримки — від паханів-авторитетів до малолітніх «шісток». Добірні рецидивісти, вони перейшли вже всі кола тюремного й табірного пекла, мали зону за «рідний дім», і звикли переносити власні закони-понятія на оточуючий світ. Мабуть, замість дріжджів до цієї гримучої суміші домішали багатенько злодійської юні — «малоліток» — дітей, заарештованих за дрібні злочини і вихованих за колючим дротом у кращих традиціях злодійських університетів. Досконало опанувавши «фенею» — особливим тюремно-табірним жаргоном, засвоївши «табелі про ранги» та нехитрі закони свого закритого простору, змирившись із тим. що все життя доведеться провести отут, у «рідному домі», лиш зрідка й на короткий термін потрапляючи у лютий і непривітний світ інших, писаних законів, світ, обнесений таким же колючим, але невидимим окові дротом, вони жили збоченою, хибною, але справедливою для них логікою арештантського життя — іншої не мали і не знали. Утім, життя «поза зоною» вабило. Там були недоступні «за дротом» радощі. Зокрема радощі жіночого тіла...

Ще у перші дні перебування на цьому «курорті», який їм обіцяли на Колимі, хлопчаки-нишпорки переконалися, що тут справді курорт. З лютої зими березня вони потрапили вже майже у літо за колимськими мірками — сонечко яскраве, світле, тепле, сніги не вічні. А що вітри — на те і степ.

Чоловічу зону від жіночої відділяв господарський двір. І зовсім близько, за саманною стіною, вони... Створіння, дух яких вчували вигострені весняним вибухом молодого тіла носи за кілометри. Кажуть, ведмідь чує дух самки за милю...

І от уже неймовірне стає очевидним.

— Ти звідки тут узявся? — не йме віри очам одного недільного ранку Руф Тамарина.

А назустріч — спокійнісінько, навіть не бігцем — чоловік! У жіночій зоні! І небеса не розверзаються, і надзорки не збігаються, і кулемети не стрекочуть.

Іде собі розхлябано, отим «блатним походняком», замітаючи широкими, заборонено широкими, за блатною модою, холошами штанів казахстанську пилюгу. Папіроска в зубах, бушлатик табірний, але з фасоном, нарозстіб...

— Я — Федя... — ласо облизав поглядом тоненьку фігурку. — А ти?

— А тобі навіщо? Іди собі... куди ідеш!

Руф не йняла віри... Почалося!

Б їхньому каторжному таборі, де навіть після оголошення загального режиму наглядачі не поспішали здійснювати наказані Москвою пом’якшення, — почалося!

— А я іду... до Фені... до Фені... до Фені... — подався «до Фені», підтанцьовуючи, молодик.

Руф зрозуміла, чому так «начищала пір’ячко» бригадирка Феня з їхнього бараку, мабуть, табірна пошта принесла повідомлення заздалегідь.

Федя пробув у Фені не так довго, як планував — охорона таки попросила «гостя» на вихід. Делікатно. Без штурханів. На прощання Федя не лише встиг поцілувати Феню, я й пообіцяти дівчатам світле майбутнє:

— Не тушуйтесь, девчьонкі, скоро і на вашей уліце будет празднік!

— Що він меле? — глянула кримінальникові услід Алла Пресман, заплітаючи довгі чорні коси. — Руто, допоможи...

Руф допомогла зав’язати невеличким голубеньким бантиком спершу одну, потім іншу тугу косу.

— Ну, я побігла! Хто зі мною, дівчата? — невтомна Алла подалася на спортивний майданчик. Навіть після роботи вона знаходила час і сили для улюбленого заняття — волейболу, а в неділю й поготів.

Українкам було сьогодні не до м’яча — свято, вербна неділя. Задля урочого дня зодягнули вишиванки, стали до спільної молитви.

— Хоч би десь вербиченька... — журилася Параска Стець, білолиця, кругловида, невисока, та зграбна. — Степ і степ... Ото б гілочку верби з котиками — і хоч одним очком додому... У нас у церкві правиться, дзвони на все село... Мама з церкви вийде, вербою поблагословить: «Не я б’ю, верба б’є, за тиждень Великдень, недалечко червоне яєчко!»

— А моя мама готувала святковий стіл... Пекла індичку. Пасок усіляких — добрий десяток. Збиралася вся родина... — перенеслася спогадом на схили Щастигори Орися.

— І близькі сусіди... Доктор Смереканич... Його дружина, син... — хитро мружилася Катерина.

— Катре, ну, я тебе! — зашарілася Орися.

— А мій тато зовсім близько, отут, за муром... — зітхнула Емма Войцехович зі Стрийщини. — Як польський громадянин записався до армії Андерса. Тоді багато поляків записувалося, не всіх розстріляло НКВД у Катинському лісі...

— Ето каво ето там расстрєлялі? — знехотя обізвалася Феня зі свого кутка. — Потіше там, НКВД нікаво не расстрєліваєт просто так...

— Добре, добре, Феню, звичайно ж, не розстрілює! І не арештовує. Це все вигадки японських шпійонів! Таких, як ми з вами... — додала пошепки.

Катруся вміла жартом залагодити конфлікт. Феня загалом була не вредна, просто робота сексотська така — стежити й доносити, і не пощастило їй сьогодні: щойно налаштувалася на любощі — і враз такий облом...

— А що ж твій тато, Еммо? — поцікавилася Орися. — Воював в армії Андерса?

— Та ні... Замість армії опинився на Воркуті. Сидів разом із Михайлом Сорокою.

— Не може бути! Із самим Михайлом Сорокою?

— Може... Він і зараз сидить із Сорокою. Тут, у третьому лагпункгі. Там тепер чимало ваших, з Воркути.

— А звідки ти знаєш?

— Табірна пошта. Висока стіна між зонами, а думка літає вище.

Розділ 29

Цим словом можна було вдавитися. Його заковтував, як анаконду. Чи воно заковтувало, мов анаконда, тебе. Живцем. Без вороття.

Боно кигикало чайкою, нагадуючи про перші