Вітіко - Адальберт Штіфтер

— Знаю, — відказала Берта, — але чи знаєш ти, що я сказала?

— Ні, не знаю, — підняв брови Вітіко.

— Я сказала, — пояснила Берта, — що ніхто не стане моїм чоловіком, якщо не буде таким, як Вітіко, або ж він сам повинен стати моїм чоловіком. Отак я сказала. Але ти, шляхетний Вітіко, не приїздив до нас, і знай лише, що, тільки-но я побачила, як ти заїхав у наш двір, я одразу пішла від тебе в ліс.

— А я шукав тебе в лісі, — мовив Вітіко, — і моя небесна доля знову дала мені змогу знайти тебе, як і тієї неділі. Берто, ти як образ ясної неділі, я не забув твоїх червоних вуст, які розмовляли на осяяних сонцем каменях, і не забув твоїх очей, що яскріли серед лісу. Так, є гарна Дімут у башті Ровна, так, є гарна княгиня Ґертруда на Празькому княжому дворі, так, гарні жінки та дівчата ходять по празьких вулицях та садках і живуть у високих будинках і замках, так, при дворі короля Конрада та в Нюрнберґу є жінки та дівчата, сповнені вроди, в Плані, Дудлебах, Ветржні, Фримбурку, в Лісовохму краї є дівчата, наче троянди, але я не забув, як сидів із тобою на лісових каменях і що ти гарніша від троянд.

— А проте шляху до мене через ліс ти не шукав, — дорікнула Берта.

— Колись у цьому лісі там нижче я казав тобі, — відповів Вітіко, — що хочу стати справжнім чоловіком. А оскільки я ще не став справжнім чоловіком, то я з сорому, Берто, не приходив. Але я стояв на Кржижовій горі й дивився на ліс, за яким уперше побачив тебе, і знову дивився на ліс. Я б і сьогодні не прийшов, якби мене не привела одна дрібна обставина. Але я б прийшов коли-небудь, якби став справжнім чоловіком, і тоді б побачив, чи ти такої думки, як я.

— Так, Вітіко, ти в усьому чинив слушно, — схвалила Берта.

— І я б прийшов, — мовив Вітіко.

— І ти вже знаєш, що я думала б, — сказала Берта.

— Отже, чудово, тепер усе ясно, — виснував Вітіко.

— Будуй собі дім, Вітіко, — наставляла Берта, — і коли на тобі тоді ще не буде жодної плями, я піду за тобою і буду коло тебе аж до смерті. А потім розмовляй із людьми своєї країни, веди їх до великого і сам ставай великим.

— Я вже казав тобі, що хочу робити все, що зможу, — відповів Вітіко.

— Я хочу, щоб ніхто не міг дорівнятися до тебе, — замріялась Берта, — скільки очі сягають, і нехай там унизу пнуться вгору лісові дерева, стелиться золоте колосся на нивах і тягнеться вдалечінь зелений оксамит лук.

— Я прагнутиму найвищого, — пообіцяв Вітіко.

— А якби ти став ницим, я як твоя дружина пішла б від тебе, щоб ти не міг піти за мною, — посуворішала Берта.

— Ти нікуди не підеш і все справдиться, — заспокоював дівчину Вітіко.

— Усе справдиться, — повторила Берта.

— А тепер, Берто, я хочу попросите тебе про дещо.

— Кажи.

— Дозволь мені поцілувати твої вуста, на яких дзвенів колись струмочок пісні.

— Тож цілуй їх, Вітіко, — дозволила Берта.

Вітіко підступив ближче, поцілував дівчину, а потім сказав:

— Яке гарне місце, де ми стоїмо, і тут хтось поставив лавку.

— Я попросила поставити її, — мовила дівчина, — так само як просила поставити ще й камені, на яких ми сиділи чотири роки тому.

— Ти часто буваєш тут? — запитав Вітіко.

— Коли ми бували в лісі, я часто приходила сюди і думала про тебе, — відповіла Берта.

— А коли я дивився на лісові вершини, на яких міг би гарно височіти замок, то найдовше я дивився на вершину Трьох Сідал.

— А моє серце раділо, коли ти там у Вишеграді примусив їх дати тобі місце, — всміхнулася Берта.

— Я скористався словами, які ти казала мені в лісі, — теж усміхнувся Вітіко.

— Я слухала Вольфа, коли він розповідав про тебе, — призналася Берта.

— Сьогодні я вбрався в той одяг, у якому був, коли вперше побачив тебе, — мовив Вітіко.

— Я так і думала, — кивнула Берта.

— З думкою про тебе я йшов у битву з червоною трояндою на білому щиті, — сказав Вітіко.

— Я знала про це.

— Я можу бути тут тільки до миті,